Жінці сповнилося сімдесят років. Ювілей! До цього дня вона придбала тканину та замовила сукню. Дуже гарну, витончену. Та ще й через інтернет замовила срібні сережки дорогі, як щастя.
Наділа, подивилася у дзеркало аж помолодшала!
«Таки без обновок жити не можна, подумала жінка. Вони настрій піднімають, як сонячні промінчики».
Потім взялася готувати, щоб гостей смачненьким пригостити. Мали приїхати сестри. А ще брат везе стареньку маму їй незабаром дев’яносто п’ять мине.
Стіл сяяв святковим посудом, а страви так і просилися до рота. Гості прибули.
Матір-старушку посадили на найпочесніше місце. Вона, як завжди, трохи посидить, а коли втомиться піде в сусідню кімнату відпочити.
Іменинниця переодяглася у нову сукню, прикрасилася сережками і вийшла до гостей. Всі ахнули!
Їй було приємно, що здивувала, що оцінили. Дуже приємно. Підняли першу чарку, потім, як годиться, другу. І раптом одна з сестер мовила:
«Ти мене здивувала. У сімдесят років сукню замовляти! І сережки та ще й такі дорогі. Тобі навіщо? Куди виряджатися? Дома сидиш скільки вже років. Було б для чоловіка так немає нікого. Не працюєш, у театри не ходиш. У тебе ж повно старих суконь, гарних. Донашувати треба».
Інші сестри закивали головами. І почали розповідати, як у них шафи забиті одежею носи й не носи.
І раптом нова сукня ніби стиснула, стала тісною. Срібні сережки потяжчали та почали відтягувати вуха. А в душі пустота. І різко пройняла думка:
«Сімдесят це вже сімдесят, життя минуло, а я тут сиджу, наче роздягнена стара бабуся».
Жінка якось зразу постаріла, а зникла посмішка зробила обличчя кам’яним. Не хотілося ні з ким говорити, не хотілося їсти шматок у горло не ліз. Не хотілося свята. Гості, ніби відчувши зміну настрою господині, притихли.
І тоді заговорила мати, яка до цього мовчала:
«Моя мати теж майже до ста дожила. І батько. Довгожителі у нас. І коли матері виповнилося дев’яносто, батько пішов на базар і купив бордову хустку. Коли сіли за стіл, він дістав подарунок із схованки та вручив їй. Точніше, накинув на плечі.
Мати сиділа, помолоділа і щаслива, гладила нову хустку старими руками і наче на двадцять років молодша стала! Там уже які дев’яносто
Головне душа. Не ми для речей, а речі для нас. Вони приносять нам радощі. А щасливими нас роблять любов і увага близьких».
Помовчавши, додала:
«Забули, чи що?»
Мудро сказала. А потім звернулася до доньки, яка про сукню не те промовила:
«А тобі ось що скажу: язика свого отруйного стримуй. Словами не розкидайся».
Встала й пішла в іншу кімнату спочити. Втомилася.
Усі сиділи мовчки. За столом було сумно. Сестра, що «словами розкидалася», таки вибачилася. Але легше від цього не стало.
Говорили про щось, але розмова не клеїлася. Жартували, але не сміялися. Не було щирості, не було душевності. Бо слова виявилися отруйними і повисли важкою хмарою.
Аж раптом прийшла улюблена племінниця з чоловіком. Весело привіталися, іменинницю привітали. Чоловік племінниці став на коліно, подарував букет троянд і заспівав рядок із старого романсу. А племінниця відкрила маленьку коробочку а там намисто з річкового перла. Усі знову ахнули:
«Де вона його тільки знайшла?»
Вона власноруч наділа його на шию улюбленій тіточці, потягнула до дзеркала, обняла, захлопала в долоні й засміялася.
За столом знову стало шумно. Знову лунав сміх. Підняли чарки за здоровя іменинниці.
Усе! Не було більше тої отруйної атмосфери. Вона розчинилася в любові й щасті. На обличчях усіх радість. Причому справжня, щира.
І полилася бесіда. І захотілося говорити, жартувати, сміятися, їсти смачну їжу та милуватися жінкою, якій сповнилося цілих сімдесят років.
А жінка сиділа й думала:
«От тобі й сімдесят. Ще стільки попереду тільки жити та радіти!»
Так думала помолоділа, елегантна жінка з перловим намистом на шиї. Щаслива жінка, якій сьогодні виповнилося сімдесят.
