Ярослава вже збиралася лягати спати, коли з дитячої почулися тихі, придушені схлипування. Вона зірвалася, наче її обварили окропом, і кинулася до кімнати сина.
— Сину, що трапилося? — присіла на край ліжка, поклала долоню йому на плече.
Дмитро рвонувся, вткнув обличчя в подушку й пробурчав:
— Іди геть. Не хочу тебе бачити.
Ярославу ніби струмом ударило.
— Що ти кажеш, Дмитре? Чому?
— Бо ти… ти погана! — хлопчик підвівся, очі йому були повні сліз. — Тато мені все розповів! Я знаю правду про тебе!
Вона згадала, як усе починалося — з фрази, яку Богдан повторював під час кожної сварки:
— Раз така розумна — розлучайся!
І щоразу вона мовчки опускала очі, ковтала образу і залишалася. Бо так її вчили — жінка має терпіти, зберігати сім’ю, тягнути все на собі, навіть якщо сама вже не живе, а існує.
Але того разу щось у ній обірвалося. Вона подивилася чоловікові в очі й вперше не здалася.
— Гаразд, — спокійно сказала Ярослава.
Він остовпів. А потім, як завжди, усміхнувся:
— Проспишся — передумаєш.
Але вона не передумала. Усю ніч пролежала в темряві, згадуючи кожен прожитий з ним рік. Сварки. Зневагу. Тінь свекрухи в їхньому домі. Жодне питання, жодне рішення — нічого не приймалося без матері Богдана. І коли вона зрозуміла, що навіть син бачить у бабусі й татові головних людей у сім’ї, вона усвідомила: її тут більше немає.
Вранці вона мовчки збирала документи. Богдан кричав, виривав штори, забирав праску, каструлі, подушки. Навіть завіску з душу — все, що було куплено за шлюб, виносили з дому.
— Живи тепер без нас і без нашого добра! — крикнула наостанок свекруха, стискаючи в руці важкий пакет.
Ярослава стояла в порожній квартирі й не плакала. Ані сльози.
Суд пройшов без них — ні Богдан, ні його мати не прийшли. І, на її подив, через два роки ніхто навіть не спробував забрати в неї Дмитра. Вона працювала, ростила сина, не шукала кохання, але воно саме постукало в її двері.
Олег з’явився ненав’язливо. Він не ліз із визнаннями, не обіцяв зірки, просто був поряд. Допомагав. Слухав.
— Я розумію, — казав він. — У тебе син, і він головний. І це правильно. Ми з ним подружимося.
Ярослава тоді ще не знала, що ці прості й добрі слова колись викрутять проти неї.
Спочатку все було тихо. Дмитро й Олег грали, обговорювали машинки, ліпили з конструктора гаражі. Але останнім часом син став віддалятися. Дивився убік, на запитання відповідав різко. А тієї ночі взагалі наказав їй іти геть.
— Ти хочеш мене віддати! — скрикнув він, зриваючись із подушки. — У тебе буде нова дитина, а я вам стану непотрібен! Ви мене в дитбудинок віддасте!
У Ярослави все похололо всередині.
— Хто тобі це сказав, Дмитре?
— Тато! Він сказав, що ти вже домовилась, щоб він мене забрав, бо я заважаю!
Вона ледь стримувала сльози, обіймаючи сина й шепочучи:
— Ніколи, чуєш? Ніколи я тебе не покину. Ти мій. Найрідніший.
Спершу він відштовхувався, але потім усе ж обійняв у відповідь. Тільки в очах лишився тривога. Сумнів. І це було найстрашніше.
Минуло кілька днів. Дмитро повернувся від батька сяючий — розповідав, як катався на човні, як спіймав рибу. А через пару годин мовчки сидів, опустивши очі, і мовчав.
— Ти ж був таким радісним. Що трапилося?
— Усе нормально, — коротко кинув він і відвернувся.
— Дмитре, — вона присіла поруч. — Будь ласка, скажи…
— Це ти його попросила, так? — зірвався він. — Щоб він мене забрав, бо я вам заважаю!
Це було вже не просто боляче. Це був удар у саме серце.
Ярослава взяла телефон. Голос Богдана в трубці був самовдоволеним, ледачим.
— А чого тобі треба? Він же з тобою, усе нормально.
— Я хочу, щоб ти не брехав. Ще раз насмієшся налаштовувати сина проти мене — більше його не побачиш. Зрозумів?
— Це ти мені погрожуєш? — сипло спитав він. — Сама все видумала!
— Правда? А Дмитро теж сам видумав, що я його відправлю в дитбудинок, як тільки народжу іншого?
Мовчання.
— За два роки ти сплатив аліменти тричі. Хочеш, щоб я подала позов? Гадаю, суд оцінить твої «казки».
Знову тиша.
— Стеж за язиком, Богдане. Більше не смій.
Вона поклала трубку й видихнула. Її трусило, але поруч був Олег. Він мовчки підійшов і поклав руку їй на плече.
— Усе гаразд? — тихо спитав він.
— Тепер так, — кивнула вона. — Тепер я не відступлю.
Вночі вона сиділа біля Дмитра й гладила його по волоссю, дивлячись, як він спить. Він все ще був насторожений, але в ньому з’явився колишній світ. А вона знала: це лише початок. Колишній чоловік не заспокоиться, ще будуть спроби посіяти в дитині страх, злість, недовіру.
Але тепер вонаТепер вона знала: любов буде сильнішою за будь-яку брехню.
