16 липня
Сьогодні довго дивився на телефон. Відкладав дзвінок, немов підліток перед першим побаченням. Нарешті, глибоко вдихнувши, натиснув «виклик». Один гудок, другий… «Досить, не можу!» — уже хотів кинути трубку, коли почув знайомий сміх:
— Добрий вечір, левовусый! Де ти пропав?
— Ох, Миколо, закрутився…
— Як справи? Допотрібна? — одразу ж спитав друг.
— Та ні, усе гаразд. А у вас?
— Та нічого. Тільки Оленка мене зводить з розуму. Закохалася, уявляєш? То реп’яхом прилипає до дивану, то гуляє до півночі. Мовчить, як риба, а очі світять — знаєш, таке… А ти як, холостякуєш?
Я замовк. Ось він — той слизький камінь.
— Ні. Збираюся одружуватись.
— Ого! Та хто ж ту щасливичку знайшов? Давно пора! Запроси на весілля, а то буду гризтись.
— Авжеж. Без вас ніяк.
— А до нас не завітаєш?
Я чекав цього питання. Відступати вже нема куди.
— Я… вже тут. У Києві.
— Що?! Та чого ж мовчиш, заєць? Заїжджай зараз же!
— Сьогодні пізно. Завтра, — пообіцяв я.
Перший крок зроблено. Якби знав Микола, яку біду я їм із Галиною готовлю…
Але все по порядку.
***
Ми познайомились на першому курсі у Львові — Микола, я й Галя. В двох закохались у ту ж саму дівчину — розумну, з вогнистим волоссям. Конкурентів було повно, але ми з Миколою — як ті дві сопілки, завжди разом — усіх відтіснили.
Дошло до бійки між нами. Тоді й постановили: хтось із нас, або взагалі третій — так і буде. Але Галя не вибирала.
На третьому курсі вона раптом почала більше часу проводити зі мною. Я пишався. Микола ж страждав, але слово — закон. Він навіть інститут кинув ходити.
Тоді я взяв пляшку горілки та прийшов до нього. Пив, слухав його історії… І зрозумів: він любить її більше.
Поступив просто — вдав, що закохався в іншу. Галя розлютилась, плакала… А потім знайшла втіху в Миколи.
Вони одружились відразу після інституту. Я був свідком. Через рік народилась Оленка.
Коли Микола, трясучись від хвилювання, передав мені огорнутий у рожеву ковдру клубочок, я зазирнув у маленьке личко й відчув щось незрозуміле. «Вона могла бути моєю», — подумав я.
Незабаром я поїхав — спочатку до Дніпра, потім на Закарпаття. Навідувався рідко. Кожного разу Оленка вражала схожістю з матір’ю.
***
Зустрілися ми цього разу в електричці. Вона сіла навпроти, дивилася… А потім сказала просто:
— Я вас люблю.
Я намагався пояснити, що це нерозумно, що я старий… Вона ж сміялась:
— А якщо завтра вмру? Чому не бути щасливими зараз?
Потім поцілувала мене — так, що я на мить забув про все. Вийшла на наступній зупинці, навіть не озирнулась.
Після цього почались дзвінки, листи. Я боровся, але серце вже не слухалося.
Коли батько захворів, я остаточно повернувся до Києва. Одного разу ми з Оленкою проговорили всю ніч. Її родичі застали нас разом…
Микола спочатку ламав меблі. Галя плакала. Але згодом дали благословення за умови: спершу інститут.
Оленка була чарівною нареченою. Наш перший танець — досі найщасливіша хвилина мого життя.
А потім захворіла Галя. Микола схилився, немов під грузом. Я продав авто, віддав гроші, організував лікування у Львові.
Коли вони повернулись, Оленка оголосила про вагітність. Вже тоді я зрозумів: вона дарувала матері причину боротись.
Народився хлопчик. Тепер уже акушерка не помилилась, кому вручати дитину.
Любов… Хто її розгадає?
*Якось усе зводиться до нього. Спершу ми любили одну жінку. Тепер — одну дівчину. Тільки тепер я знаю: справжнє щастя — не володіти, а бачити, як цвіте те, що ти колись дав іншому.*
