Скора приїхала за кілька хвилин, але для Ганни ці миті здалися вічністю. Між свідомістю та пітьмою лише чужий, але твердий голос Романа був тим якорем, що тримав її в реальності. «Тримайся, пані, все буде добре. Діти зі мною, вони в безпеці», шепотів він, стискаючи маленьку ручку Ярика, який нестримно ридав. Соломія, з очей якої котилися сльози, дивилася на нього з недовірою, але й із відчайдушною потребою в захисті.
Медики поклали її на ноші, швидко перевірили життєві показники. «Сильне зневоднення, виснаження, можливо, гіпоглікемія», сказав один із них. Роман кивнув, потім подивився на близнят. «Я їду з вами», рішуче сказав він. Водій швидкої запрохнув його в салон.
Дорога до лікарні була бурхливою. Ганна лежала непорушно, з капельницею, ніжна, як листок, зірваний вітром. Роман, звиклий приймати рішення на мільйони гривень, вперше за довгий час відчув, що одне життя важить більше за всі баланси й контракти світу. На його колінах лежала ручка Соломії, а Ярик заснув, притулившись до його дорогого піджака, ніби саме тут було найбезпечніше місце на землі.
У лікарні лікарі підтвердили діагноз: сильне виснаження, недостатнє харчування, емоційний шок. Ганні потрібно було кілька днів відпочинку під наглядом. Роман залишився у залі очікування, а близнята, виснажені плачем, заснули на подвійному ліжку, вкриті його піджаком.
У тиші лікарні цей залізний бізнесмен вперше за довгі роки відчув тріщину у холодній стіні навколо свого серця.
Коли Ганна прокинулася наступного дня, перше, що вона побачила, це обличчя дітей, які мирно спали поруч. Потім помітила високу постать біля вікна. «Пане Романе навіщо ви це зробили?» слабо, але з подивом запитала вона. Він обернувся й ледве посміхнувся: «Тому що ніхто інший не зробив би. І тому що я не міг пройти повз».
Наступні дні стали відкриттям для обох. Роман приносив дітям новий одяг, іграшки, а Ганні корисну їжу. Він не хотів виглядати рятівником, але кожен його жест видавав щиру турботу. Коли лікарі сказали, що Ганну можна виписувати, постало питання: куди йти? Її будинок забрали, рідні чоловіка відвернулися, а власні кошти були на нулі.
Одного вечора в холі лікарні Роман прийняв несподіване рішення. «Ганно, я знаю, що ми майже не знайомі. Знаю, що у тебе немає причин мені вірити. Але дозволь допомогти. У мене є великий дім, порожній, де ніхто не живе. Можете жити там з дітьми, поки не станеш на ноги. Нічого не прошу в
