**Рани зради**
Ганна домивала посуду, коли телефон розірвав тишу маленької кухні у містечку під Черніговом. Витерши руки рушником, вона підняла слухавку.
— Галочко, здоровенькі були, рідненька! — розлився солодкий голіт тітки Марії.
— Добрий вечір, — стримано відповіла Ганна.
— Галюсю, мій син до Чернігова переїжджає, йому б десь пожити. Може, пустиш до себе? — ніжно заспівала тітка.
— Ні! Не пущу! Дбайте самі! — різко відрізала Ганна, відчуваючи, як кров приливає до обличчя.
— Як так… Ми ж родина, — збентежено пробурмотіла Марія.
— Після того, що ви зробили, я вас знати не хочу! — чітко пролунало у трубці.
— Про що ти? Що я зробила? — у голосі тітки пролунала паніка.
— Галю, ти ж не відмовиш, правда? — голос Марії звучав приємно, наче вона робила ласку, а не просила допомоги.
Ганна стояла біля вікна, стискаючи кулаки. Такі розмови повторювалися занадто часто. Їй знову доведеться ламати свої плани заради «родини».
— Що трапилося? — запитала вона, вже передчуючи відповідь.
— Племінниці твоїй математика потрібна! — затарторила Марія. — Екзамени скоро, а вчитель суворий, двійки всім ліпить. Ти ж у нас розумниця, підтягнеш дівчинку, так?
Ганна скрипнула зубами. Вона вже безкоштовно займалася з чотирма дітьми родичів. Але відмовити не можна — так її виховали.
— Гаразд, — видихнула вона, ненавидячи себе за слабкість.
У їхній родині допомагати рідним було святим правилом. Батьки Ганни з дитинства вчили, що родина — це опора, що своїх кидати не можна. Вони не шкодували ні часу, ні грошей. Якщо родичам була потрібна допомога, вони завжди відгукувалися.
— Колись і нам допоможуть, — твердила мати.
Ганна вірила.
Її батьки не були багатіями, але тримали невеликий крамничку. Жили скромно, але стабільно. Цього вистачало, щоб стати «спонсорами» для всієї рідні. Хтось приїжджав до Чернігова і жив у них, заощаджуючи на готелі. Комусь потрібні були гроші — брали у них, обіцяючи повернути, але борги розчинялися в повітрі. Якщо треба було влаштувати родича на роботу, йшли до батька.
Ганна теж не стояла осторонь. Після університету вона стала безкоштовним репетитором для племінників, двоюрідних братів і далеких родичів. Роками вона витрачала вечори на їхніх дітей, жертвуючи власним часом. Вона була впевнена: якщо їхній родині знадобиться допомога, рідня відповість тим самим.
Ця віра розбилася на дрібні клапті.
— Ви впевнені? — голос Ганни тремтів, пальці впилися в край столу.
Лікар дивився на неї зі співчуттям, звикши повідомляти такі новини.
— Ми перевірили кілька разів, — тихо сказав він. — Починати лікування треба негайно.
Ганна кивнула, відчуваючи, як підлога йде з-під ніг. Думка, що вони не самотні, була єдиною надією у цьому кошмарі.
Вдома панувала мертва тиша. Батько сидів, втупившись у стіну. Мати метушилася по кімнаті, стискуючи телефон, але так і не набралася сміливості подзвонити. Ганна дивилася на них і розуміла: вони не мають права здатися.
— Ми впораємося, — сказала вона, розриваючи тишу. — Нас багато. Ми вистоїмо.
Батько важко зітхнув.
— А гроші? Це занадто дорого…
— Гроші знайдемо, — різко відповіла мати.
Вони почали шукати. Продали все: квартиру Ганни, машину, прикраси, навіть меблі. Батьки вивели всі заощадження з бізнесу. Але грошей не вистачало. Тоді вони зробили те, що здавалося природним: звернулися до рідні, якій стільки років допомагали.
— Рідні, у нас біда, — голос матері тремтів. — Потрібна допомога. Будь-яка сума, хто скільки може.
У відповідь — тиша, а потім ухильні зітхнення.
— Тримайтеся, — кинула одна тітка. — Ми б допомогли, але самі ледве зводять кінці…
— Ох, як шкода, — підхопив дядько. — У нас ремонт, у боргах по вуха…
— Я б дала, але гроші на вкладі, не зняти, — байдуже повідомила двоюрідна сестра.
Ганна слухала і не вірила. Ті, хто роками брав у них гроші, жив у їхньому домі, користувався їхніми зв’язками, тепер не могли дати навіть тисячі.
Відгукнувся лише один далекий родич. Він переказав невелику суму, вибачаючись, що не більше. Ганна знала, що для нього це багато, і була вдячна.
— Дякую, — сказала вона, стримуючи сльози.
Після цього вона вимкнула телефон і стиснула кулаки. Вони впораються. Навіть якщо ніхто у них не вірить.
Довелося брати кредит під застав батькової квартири.
— Ми справді це робимо? — голос Ганни тремтів, вона схопилася за голову.
— У нас немає вибору, — втомлено відповіла мати.
Вони сиділи на кухні серед купи паперів, рахунків і розрахунків. За вікном темніло, але світло ніхто не вмикав — економили.
— Якщо не виплатимо, втратимо все, — прошепот— Якщо зупинимося, втратимо батька, — різко сказала мати.
