Ми з Лілею сидимо на її балконі на 15-му поверсі новобудови у передмісті Києва. Ліля з батьком та бабусею переїхали сюди чотири роки тому. Її тато — юрист у будівельній компанії, яка зводила цей будинок. Квартиру обирали з просторим балконом спеціально для Лілі, щоб вона могла жити своєю пристрастю. Батько міг собі це дозволити. Балкон утеплений: теплі підлоги, батареї, стіни обшиті рельєфною плиткою, приємною на дотик. Ліля шалена на кімнатних рослинах та акваріумних рибках. У квартирі п’ять акваріумів — по одному в кожній кімнаті і тут, на балконі.
Цей акваріум — кутовий, з м’якою підсвіткою та складною системою фільтрації, про яку я не розумію нічого, а Ліля може розповідати годинами. Всередині — керамічний замок з арками та вежами. Риби випливають з його вікон, наче вартові підводного королівства. Чотири яскраво-оранжеві рибки, назви яких я постійно забуваю, і одна незвичайна — сом, якого Ліля називає бронзовим птеригопліхтом. Він — санітар акваріума, прибиральник.
Ліля знає про своїх рибок усе. Вона активна на форумах акваріумістів, пише статті для тематичних сайтів, її там поважають. З такою ж пристрастю вона захоплюється рослинами. Після переїзду в нову квартиру її кімнати перетворилися на квітучі джунглі. На балконі виється плющ, висять кашпо з фіалками, стоять горщики з мініатюрними ялинками та бонсай.
Ми сидимо в цьому зеленому оазисі, дивимось через величезне вікно на річку Дніпро, дахи будинків і парк у далечині. Праворуч внизу гудить траса, що веде до Борисполя та Броварів. Ліля розповідає про поїздку з батьком за ягодами. Вони залізли в таку глушину, куди пробився лише їхній позашляховик. Набрали повні кошики, потім три дні з бабусею варили варення.
– Шкода, тато тепер майже не буває вдома. Працює навіть у вихідні. Погода чудова, а скоро почнуться дощі, і нікуди не виберемось. Настю, давай ще раз спробуємо зфоткатися? – Ліля дивиться на мене з благальним поглядом.
Я зітхаю. Ми йдемо до її кімнати — такої ж зеленої та затишної, як балкон. Ліля сідає перед саморобним білим фоном. Я роблю кілька знімків, потім намагаємось їх обробити на ноутбуці. Їй потрібні фото для документів, але завдання здається неможливим.
Знімки не виходять. Або я поганий фотограф, або справа в іншому.
– Лелю, годі комплексувати. Внизу фотостудія, зараз схожу, домовлюся.
Ліля неохоче погоджується. Вона забирається у крісло на балконі, кутається у плед і відвертається до вікна.
Я беру ключі від квартири і біжу вниз. Фотограф – молодий хлопець, нудиться біля стійки. Пояснюю, що потрібно фото на документи, але зніматись будемо вдома, на 15-му поверсі.
– Це коштуватиме…
– Нам байдуже, скільки. Фото потрібні сьогодні, терміново.
Піднімаємось. Хлопець завмирає перед акваріумом на балконі, з захопленням розглядаючи рибок. Я ніяковію.
– Розумієте… Постарайтеся не акцентувати… У дівчини обличчя сильно постраждало, тому вона не прийшла до студії. Будь ласка.
– Та без проблем. Клієнт платить, решта – не моя справа.
Я кличу Лілю. Вона виходить, закутана у плед, наче в кокон, мовчки сідає перед фоном. Фотограф налаштовує камеру, з цікавістю поглядаючи на неї.
– Готово. Знімайте плед.
Ліля повільно зсуває тканину, випростується. Обличчя фотографа блідне, в очах спалахує шок.
– Трясця… – виривається в нього.
– Знімайте, – глухо каже Ліля.
Він швидко клацає затвором, і я проводжаю його до дверей.
– Сестра?
– Ні, найкраща подруга. Вона неймовірна, сильна…
– Вірю. Але наступного разу попереджай заздалегідь.
– Я попереджала…
– Так, але коли побачив… Скільки їй років?
– Двадцять два.
– Жах… Бідолага.
Я простягаю гроші. Він махає рукою:
– Через годину заходь, фото будуть.
Повертаюся до Лілі. Вона знову на балконі, у пледе, плечі тремтять – плаче. Я обіймаю її, гладжу по голові, покачую, як дитину.
– Нічого, Лелю. Усе минає, і це мине. Дивись, листя в парку вже жовте. Схожу по твої улюблені кленові? Чи по морозиво? Влаштуєм бенкет?
– Мороженое в холодильнику, Насте. Їж… Мені не хочеться.
Десять років тому я йшла знайомим коридором лікарні у Києві. Медсестри, лікарі, санітарки всміхалися мені, я віталася з усіма.
На посту чергувала літня медсестра:
– Настю, скільки була вдома? Чотири місяці? Знову лататись?
– Ага, Ганно Іванівно. Сподіваюсь, востаннє.
– Подивимось, куди тебе прилаштувати… Перше відділення на ремонті, у нас тіснота. Навіть у дитячій палаті ліжечка притулили.
Я заглянула у дитячу. Десять ліжок замість шести, усі зайняті.
– Є місце у 12-й. Підеш?
– Напівбокс? Звичайно!
ГЛіля тихо схопила мене за руку, і в її очах, як завжди, я прочитала: «Ти не одна».
