Запис у щоденнику:
Цього дня я згадав, як одружився з Надеждою навмисно — щоб зробити боляче Марії. Хотів довести, що не страждаю після її зради…
З Марією ми були разом майже два роки. Кохав її безумно, готовий був гору звернути, підлаштувати все життя під її мрії. Думав, ми йдемо до шлюбу. Але її постійні ухиляння від розмови на цю тему дратували.
— Навіщо одружуватись зараз? Я ще не закінчила університет, а в твоїй фірмі ані п’ята копійчина. Немає ні нормальної машини, ні власного житла. І, чесно кажучи, не хочу жити з твоєю сестрою в одній кухні. Якби ти не продав ту хату, жили б без проблем, — таке чував я від неї часто.
Боляче було, та я визнавав: в її словах була правда. Ми з сестрою Олею жили в батьківській хаті, справа ледве розкручувалась, а сам я ще був студентом останнього курсу. Довелося брати кермо в руки, не чекаючи диплома. Хату продали з Олею за спільною згодою — треба було врятувати батьківський бізнес.
За півроку накопичили купу боргів, обидва ще вчилися. Продаж дозволив розплатитися, поповнити склад будматеріалів і навіть відкласти трохи грошей.
А Марія вважала, що треба жити сьогоденням, а не чекати якогось уявного завтра. З її позиції, коли батьки про все дбають, це звучало легко. А я дорослішав миттєво: обов’язки перед сестрою, бізнес, побут. Вірив, що все налагодиться — буде і хата, і авто, і город.
Нічого не віщувало лиха.
Домовились сходити в кіно, і Марія попросила не заїжджати — прийде сама. Я чекав на зупинці, коли раптом побачив: під’їхала на дорогій іномарці. Вийшла, подала книжку й сказала:
— Пробач, ми більше не можемо бути разом. Я виходжу заміж. — І повернулась до машини.
Я замертво завів. Що могло змінитися за ті кілька днів, поки мене не було? Додому прийшов, і Оля зараз же зрозуміла з мого виду:
— Ти вже знаєш?
Я лише кивнув.
— Виходить за багатія. Хотіла, щоб я була свідком… А я відмовилась. Вона ж зрадниця! За твоєю спиною весь цей час…
Я обійняв сестру, гладив по голові:
— Спокійно. Нехай буде щаслива. А ми… ще щасливіші.
Після цього замкнувся у кімнаті на цілий день. Оля намагалась виманити:
— Ну хоча б поїж. Напекла млинців…
Ввечері вийшов з вогнем у очах:
— Треба готуватись.
— До чого? Що ти задумав?
— Одружусь із першою, хто погодиться, — холодно відповів я.
— Не можна ж так! Це ж не тільки твоє життя!
— Якщо ти не підеш, піду сам.
У парку було повно людей. Одна дівчина показувала на скроню, друга тікала, налякана. А третя, дивлячись у вічі, сказала «так».
— Як тебе звати, красуню?
— Надежда.
— Треба відзначити заручини! — І потягнув Надю з Олею до кав’ярні.
За столом панував незручний мовчанка. Оля не знала, що казати. А в моїй голові клекотіли думки про помсту. Вже вирішив: зроблю все, щоб наша весілля теж відбулося 25-го.
— Гадаю, є серйозна причина, чому ти запропонував шлюб незнайомці, — порушила тишу Надя. — Якщо це спонтанність, не ображатимусь і піду.
— Ні. Ти вже дала слово. Завтра подаємо заяву і їдемо до твоїх батьків.
Я підморгнув:
— По-перше, перейдемо на «ти».
Цілий місяць до весілля ми бачились щодня, говорили, пізнавали одне одного.
— Може, розкажеш, чому так вийшло? — запитала якось Надя.
— У кожного свій скелет у шафі.
— Головне, щоб не заважав жити.
— А ти чого погодилась?
— Уявила себе принцесою, яку батько-король видає за першого зустрічного. У казках завжди добре: «І жили вони довго та щасливо». Вирішила перевірити.
Насправді все було не так просто. Велике кохання залишило розбите серце й невеликі, але втрачені заощадження. Та навчило розуміти людей. Надокучливих залицяльників Надя відлякувала першим же поглядом.
Вона не шукала ідеального, але чітко знала: потрібен розумний, самостійний чоловік, який вміє діяти. У мені вона побачила рішучість і серйозність у роботі. Якби я сидів не з сестрою, а з друзями, Надя пройшла б повз, навіть не глянувши.
— То хто ж ти, принцесо? — задумливо дивився я на дівчину. — Сумна Василина, красуня Щастина чи царевна-жаба?
— Поцілуєш — дізнаєшся.
Але ні поцілунків, ні чогось більшого між нами не було.
Сам зайнявся підготовкою до весілля. Наді лишилось вибирати з того, що я пропонував. Навіть сукню й фату купив сам.
— Будеш найкрасивішою, — повторював.
У ЗАГСі, чекаючи на церемонію, несподівано зустріли Марію з нареченим. Я вимушено посміхнувся:
— Дозволь привітати. — Поцілував колишню в щоку. — Щастя з кошелем на ніжках.
— Не влаштовуй цирк, — нервово відповіла Маша.
Вона пильно оцінила моОбійнявши Надю, я зрозумів, що справжнє щастя було поруч увесь цей час — і це була вона, а не тільки моя помста.
