У часи СРСР я одружився на дівчині з трьома дітьми, ім ніхто не допомагав, зовсім самотні були.
— Андрію, ти що, справді взявся одружуватися на продавчині з трьома дітьми? Зовсім розум загубив? — з усмішкою плеснув мене по плечу Вітько, мій сусід по кімнаті в гуртожитку.
— А що не так? — навіть не відірвавшись від будильника, в механізмі якого колупався викруткою, я косив на нього збоку.
У ті роки — у вісімдесяті — наше провінційне містечко жило поволі, без метушні. А для мене, тридцятирічного самотнього чоловіка, весь світ зводився до дороги між заводом та ліжком у гуртожитку. Після інституту так і осів: робота, трохи шашок, телевізор та рідкі зустрічі з товаришами.
Інодий глянеш у вікно, побачиш дітей у дворі — і нахлине: згадаєш, як мріяв про сім’ю. Але швидко проганяєш ці думки — яка вже сім’я в чотирьох стінах общаги?
Все змінилося одного дощового жовтневого вечора. Зайшов у магазин за хлібом. Скільки разів уже ходив — все те саме. Але цього разу за прилавком стояла вона — Оксана. Раніше якось не помічав, а тут погляд зачепився. Втомлені, але теплі очі, в глибині яких ховалась яскрава іскорка.
— Батон чи житній? — спитала вона, ледве помітно усміхаючись.
— Батон… — пробурмотів я, наче збентежений школяр.
— Щойно з пекарні, свіжий, — спритно завернула і подала мені.
Коли наші пальці торкнулися, ніби щось клацнуло. Шукаючи дріб’язок у кишенях, я водночас нишком розглядав її. Проста, у халаті, років із тридцять з хвостиком. Втомлена, але з якимось світлом всередині.
За кілька днів я побачив її на зупинці. Оксана тягнула сумки, а навколо неї крутилися троє дітлахів. Старший — хлопець років чотирнадцять — серйозно стискав важкий пакет, дівчинка тримала за руку малятка.
— Давайте допоможу, — запропонував я, беручи сумку.
— Не треба, дякую… — почала вона, але я вже завантажував речі в автобус.
— Мам, а це хто? — без церемоній поцікавився молодший.
— Тихіше, Сашко, — звела його сестра.
У дорозі виявилося, що живуть вони недалеко від мого заводу, в старій п’ятиповерхівці. Старшого звати Ігор, доньку — Наталка, а молодшого — Сашко. Чоловік Оксани загинув кілька років тому, і з тих пір вона сама тягнула всю родину.
— Живемо, не скаржимося, — сказала вона з втомленою усмішкою.
Тієї ночі я довго не міг заснути. В голові крутилися її очі, голос Сашка, і десь у середині прокидалося забуте почуття — наче щось важливе чекало мене попереду.
З того часу я став частіше заглядати до гастроному. Брав то молоко, то пряники, то просто так заходив. Колеги на заводі почали жартувати.
— Ти, Андрію, чого? Тричі на день до магазину — це любов, — хихикав Петрович, мій начальник.
— Та свіжі продукти шукаю, — відмахувався я, червоніючи.
— Чи може продавчиню? — підморгував він.
Якось ввечері я наважився підійти до Оксани після зміни.
— Дозвольте донести сумки, — сказав я, намагаючись звучати спокійно.
— Не варто… якось ніяково…
— А от на стелі спати — справді незручно, — пожартував я, забираючи пакети.
По дорозі вона розповідала про дітей. Ігор підробляє після школи, Наталка — відмінниця, а Сашко нещодавно навчився зав’язувати шнурки.
— Ви дуже добрі. Але не варто нас жаліти, — раптом промовила Оксана.
— Я й не жалію. Хочу бути поруч.
Пізніше я прийшов до них — кран полагодити. Сашко крутився поруч, цікавився інструментами.
— А ти й літак зможеш полагодити?
— Приноси, подивимось, — усміхнувся я.
Наталка просила допомогти з математикою. Сіли розв’язувати разом. За чаєм говорили про життя. Лише Ігор тримався осторонь, насторожено. Потім я почув розмову:
— Мам, він тобі потрібен? А якщо піде?
— Він не такий.
— Всі вони однакові!
Я стояв у коридорі, стиснувши кулаки. Хотів піти. Але згадав, як Наталка сяяла від п’ятірки, як Сашко сміявся, коли ми лагодили його літак — і зрозумів: ні, не можу піти.
Плітки на роботі повзли, але мені вже було байдуже. Я знав, заради чого живу…
— Слухай, Андрію, — казав мій друг Вітько, — ти це… подумай добре. Нащо тобі ці проблеми? Знайди нормальну дівчину, без дітей.
— Ти в своєму розумі, Андрію? Одружуватися на продавчині з трьома дітьми?! — обурювався Вітько, сусід по общазі.
— Відчепись, — буркнув я, не відриваючись від будильника.
— Та ж не в тому річ… просто троє дітей — це…
— Замовкни, Віть.
Одного вечора я допомагав Сашкові з аплікацією для школи. Хлопчисько старанно вирізав деталі, висунувши язика від старань.
— Дядьку Андрію, ти до нас назавжди прийдеш? — раптом спитав в— Якщо ви дозволите, — відповів я, усміхаючись йому у відповідь, і в цю ж мить до кухні увірвався Ігор з питанням, що відтепер змінило все.
