**Фіктивний шлюб**
Степан йшов пероном, насолоджуючись ласкавим весняним сонцем. Сім років він працював у тайзі, валив ліс, а тепер, заробивши чималі гроші та накупивши подарунків матері й сестрі, повертався додому.
— Хлопче, куди прямуєш? Підвезу! — почув він ззаду знайомий голос.
— Діду Іване! Хіба не впізнав мене? — зрадів Степан.
Старий приклав долоню до чола, прижмурився й уважно розглянув незнайомця.
— То ж я, Степан! Невже так змінився?
— Стьопка! Оце так зустріч! Ми вже й не сподівалися тебе побачити! Хоча б вісточку дав…
— Працював у такій глушині, що листи рідко долітали. Як мої? Мама, Марійка, все гаразд? Небога вже, мабуть, до школи ходить? — усміхнувся хлопець.
Дід опустив очі й важко зітхнув:
— Виходить, нічого не знаєш… Лиха справа, Стьопка. Дуже лиха… Матері твоєї вже три роки, як нема. Марійка пустилася у загул, а потім і зовсім кинула Оленку й зникла.
— А Оленка? Де вона? — обличчя Степана похмуріло.
— Марійка кинула її взимку, ми не відразу дізналися. Зачинила доньку в хаті й тікала. Через три дні моя баба почула галас, пішла подивитися, а бідолашна стоїть у вікні, заплакана, просить допомоги.
Забрали Оленку. Спочатку до лікарні, потім — у інтернат.
Усю дорогу їхали мовчки. Іван вирішив не зачіпати болючих тем, даючи Степанові час осмислити почуте. За півгодини візок із конем зупинився біля занедбаного подвір’я. Степан дивився на зарослі бур’яном двір, не впізнаючи рідну домівку. Очі йому заповнилися сльозами.
— Не журись, Степа. Ти молодий, сильний, швидко лад наведеш. Знаєш що? Поїдь до нас. Відпочинеш, пообідаємо. Моя баба дуже зрадіє, — запропонував дід.
— Дякую, але я додому піду. Ввечері завітаю.
Цілий день Степан розчищав двір, а ввечері до нього завітали гості: дід Іван із дружиною — бабою Галею.
— Стьопуську! Який же ти став ставний! Справжній парубок! — кинулася обіймати сусіда баба Галя. — А ми вечерю принесли. Тепер поїмо, а потім допоможемо в хаті прибрати. Як же добре, що ти повернувся!
— Може, щось знаєте про Марійку? Як так вийшло? Вона ж завжди була порядненькою… — спитав за вечерею Степан.
— Ні. Нічого не знаємо. Не витримала бідолаха. Спочатку чоловіка втратила, потім матір… Забагато впало на крихкі плечі. А що з Оленкою робитимеш? Може, забереш? Дядько ж рідний, — сказала баба Галя.
— Не знаю. Спочатку в хаті лад наведу, потім поїду до небоги. Побачимо, вона ж мене й не знає.
Через тиждень Степан вирішив таки поїхати до міста, побачити Оленку. По дорозі зайшов у крамницю іграшок. Привітна темноволоса дівчина зустріла його теплою усмішкою.
— Допомогти з вибором? — запропонувала вона.
— Так. Я в іграшках нічого не тямлю. Дайте, мабуть, ляльку для семирічної дівчинки та ще щось на ваш розсуд.
Дівчина спритно дістала гарну ляльку в коробці та настільну гру.
— Ось! Це те, що вам треба. Усі дівчатка зараз від таких шаленіють, а гра має успіх.
— Дякую! Сподіваюся, моїй небозі сподобається, — зрадів Степан.
***
Оленка зустріла дядька холодно. Дівчинка дивилася з-під лоба й мовчала. Але, побачивши подарунки, трохи відтанула й нарешті посміхнулася.
— Ти мене й не знаєш, — почав Степан.
— Знаю. Мені бабуся й мама показували ваші фото й розповідали про вас, — перебила його дівчинка.
— Отак? — усміхнувся хлопець. — І що розповідали?
— Що ви добрий і хороший. Дядьку Степа, а коли ми поїдемо додому? — прошепотіла Оленка, озираючись…
Питання дівчинки приголомшило Степана. Він зрозумів — їй тут не солодко.
— Оленко, тебе тут кривдять? — так само тихо спитав він.
— Так, — дівчинка схилила голову й заплакала.
— Зараз я не можу тебе забрати, але обіцяю — скоро будеш вдома. Не сумуй, гаразд?
— Гаразд, — прошепотіла Оленка.
Степан одразу пішов до директора інтернату, де почув невтішні новини.
— Я розумію, що ви рідний дядько… Але для опікунської ради недостатньо родинних зв’язків. Ви офіційно працевлаштовані?
— Ні. Я ж казав — тільки з заробітків. Але в мене чималі гроші, — намагався пояснити він.
— Це не аргумент! Усе має бути офіційно. Ваш сімейний стан? Дружина, діти є?
— Нема, — похитав головою Степан.
— Погано… Якщо справді хочете оформити опіку, вам треба працевлаштуватися й одружитися.
— Та це ж не за день! А Оленка хоче додому!
— Нічим не допоможу, — розвів руками директор.
Провівши майже цілий день у місті, Степан ледве вті»Для дівчинки зробимо все,» сказав Степан, міцно стискаючи Анну за руку, а та, зачервонівшись, кивнула, і в їхніх очах заблищав спільний досвід, що переплітав їхні долі назавжди.
