**Дорога, якої ми не проїхали разом**
Був у мене такий запис у щоденнику…
Катерина та Іван Михайлович мріяли про одне — про авто. Не просто купу металу, а квиток у свободу, яку вони собі уявляли з самого весілля. Майже тридцять років — робота, город, підробітки, відмови собі в дрібницях — усе заради одного: купити машину й вирушити у подорож. Без розкладів, без метушні, лиш вони й дорога.
І вони це зробили. Сірий «Kia Sorento» з’явився у старенькому гаражі поряд із вірною «таврією», що служила їм роками. Іван Михайлович ходив навколо нього, немов дитина, що отримала подарунок. Гладив капот, зазирав у салон, а Катерина вже бачила, як вони мчать мостами, де ще не були, ночують у кемпінгах, п’ють каву на АЗС, дивляться на заходи в чужих містах…
План був готовий. Усе до деталей: маршрут, ночівлі, їдальні, списки речей. Іван — за кермо й техніку. Він вивчив мапу, виписав координати кемпінгів, заправок, розрахував відстані. Катерина — за настрій, їжу й спогади. У її зошиті — кожна корчма з місцевою кухнею, кожна пам’ятка, кожне гарне місце для фото. Нікому не розповідали — це була лише їхня історія.
Літо добігало кінця. Залишилось закінчити справи в городі. Вересень, прохолодний вітер уже нагадував про осінь. Вони їхали до дому — двадцять кілометрів. Сонце схилялося до обрію, Катерина дивилася у вікно, а Іван щось тихо насвистував. Усе було ідеальним.
Поки у мить усе не обірвалося.
Він різко скинув швидкість, вчепився у кермо, тіло рвонулося вперед — й завмерло. Авто зупинилося посеред дороги. Катерину різко притиснуло ременем, вона не одразу зрозуміла, що коїться. Потім — крик, паніка. Іван не відповідав. Просто звис, схиливши голову на кермо.
Вона викликала швидку, намагалася привести його до тями. Лікарі приїхали швидко, але… Він уже не дихав.
Серце. Миттєво. Ремень ще пахнув його одеколоном, а його вже не було.
Почалися формальності: поліція, донька з чоловіком, сльози, питання. Але Катерина не чула. Вона все ще сиділа в авто, на тому місці, де ще недавно мріяла. Дивилася, як його забирають. І не проронила ні сльози. Ніби спорожніла.
Минуло дев’ять днів. Потім сорок. Потім три місяці.
Донька приїздила, приносила їжу, прибирала. Намагалася розговорити матір. Даремно. Катерина ніби пішла у себе. Механічно ходила по хаті, лягала, варила борщ, але душа її була заморожена.
А одного разу донька ніби випадково запитала:
— Мам, а ця сіра машина — чия?
— Іван її… — почала Катерина, і тут хвиля спогадів ударила їй у груди. Перед очима промайнули картини: як він обирав колір, як тішився, як виписував заправки… І тоді вона заплакала. Вперше по-справжньому. Не тихо, не стримано — а з риданням. Так, що донька злякалася. Катерина ридала цілий день і майже всю ніч. А потім заснула. А прокинувшись — зрозуміла: треба жити. Заради нього.
Навесні вона повернулася в город. Відкрила рюкзак Івана, що стояв неторканим, і знайшла синю папку. Їхній маршрут. Його почерк. Його приписи: «тут питимемо каву», «тут тобі точно захочеться фото».
Вона захлопнула папку. Сльози підступили, гнів клекотів. «Яка, до біса, мрія?!» — хотілося крикнути. Думала викинути. Але не змогла. Поклала у сумку.
Тепер їздила в город електричкою. Зять забрав авто — обіцяв возити, та справи закрутили. Вона не ображалася. І без того. Їй уже було все одно.
Але ввечері вона відкривала папку. Спочатку — крадькома. Потім — щоночі. Читала, згадувала. Він ніби був поруч. Шепотів: «Поїхали, Катрусю».
І одного вечора вона наважилася. Повернувшись додому, записалася на курси. Не звичайні — екстремального водіння. Інструктор, хлопець років двадцяти п’яти, спершу посміхнувся. Але Катерина була наполегливою. Вчилася, тренувалася, стискала кермо так, ніби трималася за нього, як за життя.
Вона отримала права. Справжні. З позначкою. З гордістю.
А потім прийшла до доньки. Спокійно. Впевнено.
— Оленко, вийди, будь ласка. Із ключами. І документами.
Вона взяла їх, підійшла до авто. Погладила. Сіла. Завела.
А потім — рушила. Не сказавши ні слова. Через три дні вона була за кордоном — у тій країні, з якої починався їхній маршрут.
Далі — більше.
А з донькою поговорить пізніше. Вона зрозуміє. Адже це була їхня з Іваном мрія. І тепер це — Катеринина дорога. Без нього. Але все одно удвох.
*Запис у щоденнику закрито.*
*Життя — це дорога. Іноді їдеш один, але в серці — на двох.*
