Такий шлях до щастя через бурі
Життя Соломії розсипалося, як пісочний замок. Після розлучення з чоловіком вона, зібравши уламки минулого, повернулася до рідного села на Чернігівщині. Її опорою була бабця Ганна Степанівна, яка дуже любила Соломію та її сина Данилку.
— Данилко — вилитий батько, Олежка, — з гіркотою говорила Соломія, дивлячись на сина. — Єдине, що лишилося з того шлюбу, як промінь світла в темряві.
— Я ж попереджала — не зв’язуйся з цим гулякою, — воркотіла бабуся, похитуючи головою. — Одразу було видно: вітряний та ще й до пляшки тягнеться. Якщо з молодості п’є — далі буде гірше. А ти все твердила: «Кохання, кохання!», наче розуму позбулася.
— Що тепер про це, ба? Важко зітхнула Соломія. — Будеш мені все життя нагадувати? Зате в нас є Данилко, і це головне.
— Не журись, моя хороша, — обійняла її бабуся. — Більше не скажу й слова. Подивись на себе: красуня, таку ще пошукати! Де він таку ще знайде, твій Олежко? Дурень, і все тут.
— У школі за мною півкласу бігало, — несвідомо поправила коси Соломія, — але тепер мені не до романів. Нікому не вірю. Усі спочатку ласкаві, а потім… — махнула рукою.
— Не всі такі, як твій колишній, — заперечила Ганна Степанівна. — Ось, наприклад, Андрійко. Пам’ятаєш, як він по тобі зводився з розуму? Хлопець як золото: працьовитий, без поганих звичок. І досі неодружений. Один-одиненький, останній із вашого класу, хто ще вільний, — хитренько примружила очі бабуся.
— Ох, ба, не починай, — відмахнулася Соломія. — Не хочу ні про кого думати. Треба Данилка до школи готувати, дім у порядок приводити. Батьки, як поїхали до міста за мною, так там і лишилися на заводі. Тепер я тут господарка. І тобі допомагати треба…
— Допомагати — добре діло, — кивнула бабуся, — але я не поспішаю. Обживайся спершу сама. А я що? Жива, бігаю, сімдесят років — не вирок. Дивитися на тебе і на Данилка — вже щастя. А батьки твої не покинуть, допоможуть. Може, на пенсію й повернуться. Ось і заживемо разом: ви у великому домі, а я у своїй хатчині поряд.
— Ох, ба, ти в нас квочка, — міцно обійняла бабусю Соломія і чмокнула у щоку.
— А про Андрійка все ж подумай, — легенько ляснула її по плечу бабуся, як у дитинстві. — Такі, як він, на дорозі не валяються.
Соломія освоювалася в селі вже третій місяць. Андрійко, місцевий тракторист, не спускав з неї очей. Він, як і Ганна Степанівна, вважав шлюб Соломії помилкою, від якої вона ще не оговталася. Коли й як вони з бабусею домовилися — одному Богу відомо, але тепер вони часто зустрічалися біля сільмагу або пошти. Бабуся пошепки ділилася новинами про Соломію та Данилка, жалілася, що внучка досі сама.
Андрійко червонів, зітхав, але боявся знову почути відмову. Бабуся, бачачи його сумніви, підбадьорювала:
— Вона змінилася, Андрійку. Багато що зрозуміла. Краса — не головне, з лиця води не пити. А ти для життя — саме те, що треба: надійний, господарський, турботливий…
— І не красень, — усміхнувся Андрійко, але тут же посерйознішав. — Я досі її люблю, Ганно Степанівно. Усі ці роки думав тільки про неї.
Бабуся прослезилася й пообіцяла йому допомагати.
— Тільки не поспішай, милий. Не тисни на неї. Вона ще не відійшла після розлучення, усього півтора роки минуло. Дай їй час, — наставляла вона.
— А якщо хтось інший її забере? — занепокоївся Андрійко. — Я вже раз її упустив. Більше не хочу. Зроблю все, щоб вона була моєю.
— Тоді слухай мене, — хитренько посміхнулася бабуся. — Допомагай по господарству, але ненав’язливо. Почуттів не виказуй, тримайся стримано. А там побачимо.
— Оце так психолог, Ганно Степанівно! — розсміявся Андрійко. — Це точно спрацює?
— Ще як! — запевнила бабуся. — А я за тебе словечко вкину. Але знай: якщо її образиш — мені серце розіб’єш.
Андрійко кивнув, і на душі у нього потеплішало, наче він уже отримав благословення й згоду Соломії.
Весна набирала силу. У садах і городах чорніли перекопані грядки, по яких розважливо ходили ґаА вже за місяць у селі гуляли весілля, і всі знали, що ця історія кохання почалася з торфу й доброти бабусиного серця.
