Знаєш, я хочу поділитися з тобою своєю історією, бо думаю, вона може надихнути й підтримати. Мені було 45, коли все пішло шкереберть: чоловік залишив мене, налаштував сина проти мене, і я опинилася зовсім одна. Не було з ким поговорити ні сумом, ні радістю не поділишся. Щоб якось триматись на плаву, я влаштувалась прибиральницею у звичайній школі, біля будинку, просто щоб мати якісь гривні й не втратити квартиру. Але той постійний стрес через розлучення й тяганину з судами не давав спокою я не могла ні на чому зосередитися, і зрештою мене звільнили.
Відчуття втрати було тотальним наче в мене забрали й сімю, і дім, і саму себе. Просто йшла по львівських вулицях, і зовсім не відчувала себе живою хіба що як той смітник, що його прибирала. Якось повертаюся додому втомлена, думки плутаються, а тут зненацька різке світло фар, визг гальм, і машина просто летить на мене! Я оторопіла, не встигла й поворухнутися автомобіль зупинився буквально за метр.
За кермом був високий чоловік у робочому одязі, щирі такі очі. Він із переляком кричить: «Ви розумієте, що могли загинути?» Я лиш кивнула мовчки, у самої аж серце в пятах. Він підійшов ближче, запропонував підвести і промовив: «Не можна так ходити самій, ще й пізно». І тут підходить бабуся у вишиванці з песиком, каже: «Та, хлопче, ти не груби їй, може, їй справді треба допомога». Її слова ніби повернули мене до життя.
Саме ця випадкова зустріч і слова старенької щось у мені змінили. Мене підхопила під руку вчителька Софія теж життям побита жінка. Виявилось, вона волонтерить у притулку для безхатченків і запропонувала мені підробіток там. Там, у цьому притулку, я зустріла Олексу колишнього психолога, який присвятив життя тим, хто опинився на дні. Він мене прийняв без осуду, вислухав. Це була моя перша опора він навчив дивитися на себе інакше, підтримав, коли я собі не вірила.
З Олексою я почала ходити на психологічні зустрічі, мистецькі заняття виявилось, малювати й творити допомагає вирватися з темряви. Я вчилась довіряти людям і розуміти: моя цінність це не моє минуле. Навіть якщо життя загнало в кут, завжди можна почати з початку.
Тим часом син мій, Богдан, теж змінився. Він пережив не менше, але згодом, завдяки допомозі психолога, відкрив мені душу і визнав, що винен не лише я. Ми потроху знаходили спільну мову, і наші стосунки оживали.
За кілька місяців мені вдалося влаштуватись у бібліотеку. Там я познайомилась з такими ж жінками, що переживали важкі кризи. Ми разом долали невпевненість, навчилися підтримувати одна одну, вчили ремесел, обмінювались мріями й планами. Сили поступово поверталися.
У бібліотеці я зустріла Ганну молоду активістку, яка підтримувала жінок у скруті. Ганна одразу побачила мій запал і запросила долучитися до ініціатив підтримки жінок. Вона казала: «Бажання змін і сила волі це твій головний ресурс».
Паралельно я пішла вчитись на курси психології та соціальної роботи, щоб краще допомагати іншим. Там знайшла справжню наставницю Марусю, яка обіймала душею й навчала не боятись відстоювати себе, вірити у власну цінність.
Наші з Богданом стосунки зміцніли він став дорослішим, ми ходили разом на концерти у Філармонію, обговорювали мрії про подорожі Україною. Його підтримка надихала мене. Разом ми зрозуміли: важливо довіряти, відчувати плече рідної людини.
Опанувавши хвилювання, я стала волонтером у фонді, що опікується дітками та мамами з неблагополучних родин. Це додало сенсу моєму життю було відчуття, що я комусь справді допомагаю, мої слова й досвід потрібні. Жінки навколо казали: «З тобою легше дихати».
Разом із Ганною та Марусею ми створили невеличку групу підтримки для жінок. Ділились історіями, навчались, допомагали одна одній не впадати у розпач, а шукати вихід навіть із «розбитого корита».
Якось до мене звернувся молодий хлопець він казав, що пройшов через злидні, хоче бути вчителем у спеціалізованій школі для дітей без сімї. Я погодилась допомагати йому, стала менторкою, і це додало мені ще більше сили.
Я почала писати спочатку статті для місцевої газети, потім маленькі книжки. Читачі писали, як їм це допомагає не здаватись. Від цього ставало так тепло на душі!
Мій Богдан теж не зупинився вступив на фінанси у Львівський університет, мріяв допомагати людям. Ми перетворилися на справжню команду.
Пізніше я долучилась до соціальних проєктів для молодих жінок і мам, стала проводити тренінги, заняття, надихати інших, розповідати про власний шлях та перемоги над страхами.
Якось мене запросили виступити на великій події у Києві, яка була присвячена соціальній справедливості. Я поділилась своєю історією, а після заходу до мене підходили дякували, обіймали, просили ще приїхати. Зрозуміла: моє слово має вагу.
В особистому житті я й далі зміцнювала звязок із Богданом, вже дорослим чоловіком. Ми їздили разом у Карпати, влаштовували сімейні вечері, жартували й будували плани. Я відчула найголовніше: коли є любов і підтримка, пережити можна все.
Згодом я почала писати спогади щоб інші жінки вірили: навіть із найглибшої кризи можна вибратися, головне не зламатися й шукати підтримку. Я відчуваю: кожен досвід, навіть найболючіший, стає сходинкою до нового життя, надії й любові. Треба цінувати свій шлях і вірити у силу змін.
Ось так через численні випробування я набула впевненості й мудрості. Дякую кожному дню й усім, хто траплявся на моєму шляху. Вірю: попереду щось гарне, бо найбільше щастя це жити повним життям і ділитися теплом серця.
