— Ти ще йому й трусики перестираєш? Шкарпетки, може? Чоловік уже дорослий, ну є-мо! Хай сам із цим розбирається, — кинув дружині Олег, поки Мар’яна надягала куртку.
Слова звучали без прямих звинувачень, але в його голосі був такий холод, що дружина на мить завмерла. Вона опустила очі, зарила долоні в кишені, потім, не обертаючись, повільно застебнула блискавку.
— Може, просто помовчиш? — тихо відповіла вона.
За дверима лунали кроки. Олег зітхнув і пішов у вітальню. Знову вечір. Знову сам. А вона мчить до свого батька…
Під вікнами вже лежав сніг. Не той, що радує під Новий рік — білий, пухкий. Ні, цей сніг уже здавався під натиском березневого сонця. Він не танув, а перетворювався на чавкаючу сльоту.
Мар’яна сіла в авто і на мить притулила лоб до керма. Хотілося плакати. Хотілося, щоб хтось розумів і підтримав. Але поруч нікого не було. Вона глянула на пакет із продуктами.
Запечені яблука… Колись її батько їх обожнював. Сам готував, а тепер, мабуть, навіть не пам’ятає, як користуватися духовкою.
Олег не завжди був таким злим. Коли вони щойно одружилися, він був легкий, уважний, турботливий. Мар’яну зворушувало, як він метушився, коли піклувався про неї та дітей.
Але з народженням другої дитини та зростанням витрат у ньому прокинулося щось інше. Він вважав, що світ ділиться на своїх і чужих. За свою «зграю» він готовий був на все, а от будь-яке втручання в сім’ю ззовні сприймав майже як напад. Він зневажав допомогу «чужим», називаючи це слабкістю.
Спочатку Мар’яні це навіть подобалося. Потім вона намагалася переконати себе, що це просто його мова кохання. А тепер, коли «чужим» став її власний батько… Вона не знала, що робити.
— Я виїхала. Зняла однушку біля метро. Подала на розлучення, — одного разу сказала Мар’яні мати.
Проголосила так легко, ніби йшлося не про шлюб, а про вибір занавіски для ванної. Для Мар’яни це було несподіванкою, хоча все давно йшло до цього.
— Ось, здавалося б, і нормальний він чоловік. Але нічого в нас не вийшло, — скаржилася мати подрузі.
— Та ти просто вигадуєш. Не п’є, не б’є — уже добре, — махала рукою та.
— Невже це єдине, що потрібно для щастя? Ні, Марічко. Між людьми має бути близькість. А в нас яка близькість? Він увечорі біля комп’ютера, а я поруч сяду, в’яжу, щоб просто бути поряд. Сидимо і мовчимо. Ні з хати витягти, ні розговорити.
Після розлучення матір ніби скинула тягар. Почала ходити на танці, освоїла комп’ютер, який колись ненавиділа, завела сторінки в соцмережах. Знайшла собі подругу Олену, з якою тепер їздила на екскурсії.
Іноді Мар’яна ловила себе на думці, що заздрить матері. Хоч особливих причин не було. Просто в тій життя почалося наново, і в ньому не було місця ні для Мар’яни, ні для її батька.
А батько… Його життя закінчилося. Після обміну він переїхав у маленьку однушку в спальному районі. Квартира була похмурою і безжиттєвою. І здавалося, сама присутність Віктора робила її ще більш понурою.
Мар’яна намагалася навідуватися до нього хоча б раз на тиждень. Прибирала, прала, готувала. Іноді — просто сиділа поруч. Спочатку він неохоче приймав турботу. Потім почав пити. Не запоями, але достатньо, щоб очі ставали каламутними, а мова — повільною й незв’язною.
— Вона мене викинула, як стару ганчірку, — бурчав він. — А ти хочеш, щоб я усміхався.
— Тату, годі. Ніхто тебе не викидав. Ви просто… стомилися одне одного.
— Бачив я, як вона стомилася. У соцмережах усі фотки з подружками. А я… мені вже нічого не треба.
У Мар’яни боліло серце. Вона не знала, як допомогти батькові, але й кинути його не могла.
— Розумієш, — одного разу сказав Олег, коли вона повернулася пізно і в поганому настрої. — У тебе синдром рятівника. У тебе завжди мусить бути хтось, кого ти везеш на собі. То бабуся, то подруга. Діти підросли — тепер ти біля батька скачеш.
— У нього нікого нема. Тільки я.
— Йому п’ятдесят два! Він що, єдиний, хто пережив розлучення? Вільна, здорова людина. Хай живе, як хоче!
— А ти, виходить, тепер його «жилетка»? Разом з ним потонеш. І я — разом із тобою, якщо дозволятиму. Годі їздити до нього!
Погляд Мар’яни став гострим, але вона промовчала. Вона все одно їздитиме. Відкрито чи потай — неважливо.
У квартирі батька, як завжди, було задушливо. Пахло тютюном, перегаром і чимсь кислим. Сам Віктор стояв на порозі у вицвілій майці, ледь прикриваючи живіт, з напруженою усмішкою і легенькою щетиною. Біля дверей валялись два пакети зі сміттям і пляшки.
— Ну заходь, коли вже приїхала, — хрипко промОдного разу, коли Мар’яна прийшла до нього з пирогом, вона застала батька за роботою над старим фотоальбомом, де він акуратно підписував кожне фото — і в його очах знову з’явився той світло, який вона давно не бачила.
