Шлунок у мене гарчав, як бездомний пес, а руки мерзли навіть у кишенях. Я йшла тротуаром, дивилась на вітрини ресторанів, де за склом світилось тепло, пахло свіжою їжею і це боліло гірше за мороз. У мене не було жодної копійки.
Київ був крижаним. Не такий холод, що його прогнати шарфом чи руками в кишенях. Це був мороз, що пронизує кістки, нагадує: ти одна, без дому, без їжі без нікого.
Я хотіла їсти.
Не той голод, коли не їв кілька годин, а той, що вїдається в тіло після днів без їжі. Від нього шлунок дзвенить, як бубон, а в голові крутиться, коли нахиляєшся. Справжній голод. Болючий.
Я не їла вже два дні. Лише пила воду з фонтану та відгризла шматок чорствого хліба, який подала якась жінка на вулиці. Взуття розлезлось, одяг брудний, а волосся сплуталось, ніби я билася з вітром.
Я йшла по вулиці з дорогими ресторанами. Тепле світло, тиха музика, сміх відвідувачів цей світ був не для мене. За кожним вікном сімї піднімали келихи, закохані сміялись, діти гралися виделками, ніби у житті немає нічого страшного.
А я я мріяла про шматок хліба.
Поблукавши кварталами, я зайшла в ресторан, де пахло раєм. Аромат смаженого мяса, гарячої каші та топленого масла змушував слину бігати. Столики були повні, але спочатку ніхто не помітив мене. Я побачила стіл, де ще лежали залишки їжі, і серце забилось швидше.
Я несміло підійшла, сіла, ніби була клієнткою, і схопила чорствий шматок хліба з кошика. Він був холодним, але для мене ласощі. Тремтячими руками я піднісла до рота кілька холодних картоплин, намагаючись не заплакати. Потім суху шматочок мяса. Жувала повільно, ніби це остання їжа на землі. Але раптом грубий голос вдарив, як ляпас:
Слухай. Так не можна.
Я завмерла, ледве ковтнула, опустила очі.
Передо мною стояв високий чоловік у ідеальному шкільному костюмі. Чоботи блищали, як дзеркало, а краватка лежала без зайвої складки. Це не був офіціант. Навіть не схожий на звичайного відвідувача.
Ви вибачте, пане, пробубніла я, від сорому обличчя палало. Я просто дуже хотіла їсти
Спробувала сховати шматок картоплі в кишеню, ніби це врятує мене від ганебності. Він мовчав, дивився так, ніби не знав сердитись чи жаліти.
Іди за мною, нарешті сказав.
Я відступила.
Я нічого не вкраду, благала. Дозвольте лише доїсти, і я піду. Присягаюсь, не буду галасувати.
Я почувалася крихітною, брудною, непотрібною. Наче тінь, що лише заважає.
Але замість вигнати, він підняв руку, кивнув офіціанту, і сів за столик у глибині зали.
Я стояла, не розуміючи. За хвилину офіціант приніс піднос: пухка каша, соковите мясо, тушковані овочі, свіжий хліб і велика склянка молока.
Це мені? голос тремтів.
Так, офіціант усміхнувся.
Я підвела погляд той чоловік спостерігав за мною. У його очах не було ні насмішки, ні жалю. Лише спокій.
Я підійшла до нього, ноги були мякі, як кисель.
Чому ви дали мені їжу? прошепотіла.
Він зняв піджак, ніби скидав невидимі обладунки.
Бо ніхто не повинен шукати їжу у смітті, сказав твердо. Їж спокійно. Я власник цього місця. І відтепер тут для тебе завжди буде стіл.
У мене перехопило дух. Сльози пекли очі. Я плакала не лише від голоду. Від сорому, від невимовної втоми, від болю і від полегшення, що хтось уперше за довгі роки побачив мене справжню.
Я приходила наступного дня.
І ще одного.
І ще.
Кожного разу офіціант зустрічав мене посмішкою, ніби я постійна клієнтка. Я їла мовчки, а закінчивши, акуратно складала серветки.
Одного разу він знову зявився той чоловік у костюмі. Запросив мене до свого столика. Я вагалась, але щось у його голосі давало відчуття безпеки.
Як тебе звати? запитав.
Олеся, відповіла тихо.
Скільки років?
Сімнадцять.
Він кивнув. Більше не розпитував.
Потім сказав:
Ти голодна. Але не лише до їжі.
Я здивовано подивилась.
Ти хочеш поваги. Гідності. Щоб хтось запитав, як справи, а не дивився на тебе, як на сміття.
Я не знала, що відповісти. Але він був правий.
Що сталося з твоєю родиною?
Померли. Мама від хвороби. Тато пішов до іншої. Не повернувся. Я залишилась сама. Мене вигнали з помешкання.
А школа?
Кинула у восьмому класі. Соромилася ходити брудною. Вчителі дивились на мене, як на диковину. Однокласники сміялись.
Він знову кивнув.
Тобі потрібна не жалість. А шанс.
Дістав із кишені візитку, подав мені.
Прийди зав
