Тесть почав приходити до нас щодня. Я не проти гостей, але він з’їдає все, що ми маємо: пробував поговорити з дружиною, та це марно.
Півроку тому ми з Галиною, моєю дружиною, ухвалили важке, але неминуче рішення — переїхати до іншого міста. Раніше ми жили на околиці Чернігова, працювали разом на фабриці, і, здавалося, усе було більш-менш. Не розкошували, але й не голодували. Розуміли одне одного з півслова. Не було сварок, не було претензій. Але все змінилося раптом, коли на фабриці почали звільняти. Спочатку «скоротили» Галину, потім і мене.
Заощаджень у нас майже не було — дві дитини, кредити, і все, що заробляли, йшло на їжу та комуналку. Здавалося, що все руйнується. І в цю мить руку допомоги простягнув її батько — мій тесть. Він жив у іншому місті, в Полтаві, і здавав свою однокімнатну квартиру на околиці. Хата була не в найкращому стані, потребувала ремонту, але зате була дахом над головою.
Ми переїхали туди — я був йому щиро вдячний. Тоді цей жест здався порятунком. Перший місяць був пеклом: грошей майже не було, з останніх сил годували дітей, платили рахунки. Шукав роботу — даремно. Руки опускалися, але я тримався. Галина доглядала за домом і дітьми, а я намагався знайти хоча б щось, щоб не збожеволіти.
Коли мені дали перший аванс на новій роботі, я ледь не заплакав. Знову почав дихати. Працював до ночі. Повертався додому пізно, але з відчуттям, що вилазимо. Частину грошей став віддавати тестю — за комуналку та просто на знак подяки. Думав, усе налагоджується. Але виявилось — це лише початок.
Тесть почав приїжджати. Часто. Спочатку просто «заскочити на хвилинку», потім «пообідати з онуками», а далі — щодня. І, на жаль, не для того, щоб допомогти. Не щоб постирати, полагодити, посидіти з дітьми. Він сідав на кухні, вмикав телевізор і їв. Усе. Що. Було.
Галина готувала — і сніданок, і обід, і вечерю. А я, приходячи додому, знаходив лише порожній казанок. Почав помічати, що в холодильнику зникають продукти. Мовчав. Терпів. Але в якийсь момент вона сама почала скаржитися: втомилась. Каже, готує зранку до вечора, а їжа — зникає. А я дивлюсь на неї й думаю: ну, дітей у нас двоє… навіщо нам третій, дорослий?
Я наважився. Сів поговорити з тестем. Без крику, спокійно. Пояснив, що ми все розуміємо, що вдячні йому за житло, що він — частина родини, але… у нас теж непросто. Він кивнув, сказав, що все розуміє. І наче на час відчепився. Почав приносити пироги, одного разу навіть приніс курку. Але через пару тижній це «старання» зникло. Він знову повернувся до звичного режиму — яблуко онукам, а сам — до нашої вечері.
Я знову поговорив з Галиною. Але вона тільки плечима знизала: «Тато ж нам допоміг… це його хата… він просто любить дітей». Все. Аргументи скінчилися. А у мене — нерви. Я пашу зранку до ночі, економлю на собі, ходжу в дірявих черевиках і доношу стару куртку. А серед усього цього — людина, яка приходить і спустошує холодильник, ніби живе тут.
У мене немає підтримки. Мої батьки далеко, у друзів своїх проблем по горло. Тесть нічого не помічає, дружина — наче не хоче помічати. І я не знаю, що робити. Так, він допоміг. Але скільки це ще триватиме? Я втомився. Я більше не відчуваю, що в мене є дім.
А поки ми тут. Фабрика, на якій колись працювали, остаточно збанкрутувала. Колеги розлетілися, ніхто не повертається. Ми на межі. І я відчуваю, як з кожним днем цей дім, де все почалося з надії, стає все більше схожий на клітку.
