**Щоденниковий запис**
«Що, я вже стара? Нікчемна?» голос матері затремтів від образу. «Та я ще ой-ой-ой як можу!»
«Оленко! Олесю! Ну скільки можна тебе кликати?!» мамин голос лунав по всій хаті, пробиваючи навіть зачинені двері дитячої, де Олена намагалася вкласти трирічного Данилка.
«Мамо, зачекай пять хвилин! Синок засинає!» відгукнулася вона, гладячи хлопчика по спині.
«Які пять хвилин?! Мені погано! Тиску підскочив! Ти ж обіцяла принести ліки!» у голосі матері зявилися знайомі істеричні нотки.
Олена зітхнула. Данилко вже майже заснув, але тепер знову відкрив очі й дивився на матір тривожно.
«Мамо, бабуся плаче?» прошепотів він.
«Ні, сонце, не плаче. Спи, спи…» Олена поцілувала його в лобик, але всередині все стиснулося. Мама справді не плакала вона кричала. А це було ще гірше.
Ганна Петрівна сиділа на кухні, театрально приклавши руку до серця й важко дихаючи. Побачивши доньку, вона докірливо похитала головою.
«Ось бачиш, до чого довела! Серце скаче, голова крутиться! А ти з внуком возишся! Я ж казала спершу мені ліки, а потім уже дітей укладати!»
«Мамо, ну як так можна? Дитина засинала, його не можна кидати на півдорозі. Данилко потім всю ніч вертітиметься», Олена дістала з аптечки знайомі ліки від тиску, налила склянку води.
«А мені що, вмирати, чи що?» Ганна Петрівна ображено відвернулася. «Раніше ти так не робила. Раніше, як тільки я попросила, ти бігла. А тепер… тепер у тебе своя сімя важливіша за рідну матір!»
Олена мовчки подала матері ліки. Так, раніше вона дійсно кидала все й бігла за першим покликом. Був час, коли мамина прохання звучало саме як прохання: «Оленко, серденько, принеси мені, будь ласка, ліки». А тепер це був наказ: «Олено! Негайно дай таблетки!»
«Мамо, випий ліки, полежи. Тобі стане краще», тихо сказала Олена.
«Полежи! Легко сказати! А хто вечерю готуватиме? Хто завтра Данилка до садочка збиратиме?» Ганна Петрівна почала перераховувати свої обовязки, і з кожним словом її голос ставав усе більш обуреним. «Я ж не прислуга тут! Я вам допомагаю, жертвую здоровям, а ви…»
«Мамо, ніхто тебе не змушує готувати. Я сама можу», перебила її Олена.
«Ага! А коли ти готуєш? Після девятої! Дитина голодна сидить, чоловік твій з роботи прийде теж їсти схоче. Ні, я не можу на це дивитися!»
Олена сіла на стілець навпроти матері. Вони жили разом уже два роки, з тих пір, як народився Данилко. Тоді мамі довелося переїхати до них зі своєї однушки допомагати з онуком. І спочатку це дійсно була допомога. Ганна Петрівна із задоволенням доглядала за малим, готувала, прибирала. А Олена працювала й почувала себе захищеною: удома все під контролем, дитина під наглядом люблячої бабусі.
Але потроху щось змінилося. Мамині пропозиції допомогти перетворилися на обовязки. А прохання на вимоги.
«Знаєш що, мамо, обережно почала Олена, може, варто подумати, щоб знайти Данилкові гарну няньку? Ти втомлюєшся, нервуєш…»
«Няньку?!» Ганна Петрівна аж підскочила. «Чужину тітку до мого онука? Ти що, з глузду зїхала? Хто його краще за мене виховає? Хто краще нагодує, одягне?»
«Мамо, я не кажу, що гірше. Просто ти…»
«Я що? Стара? Нікчемна?» голос матері дзвенів від образу. «Та я ще ой-ой-ой! Я ще десять таких онуків підніму! Просто мені потрібна допомога, розуміння! А не те, що ти зараз робиш!»
У передпокої почулися кроки це прийшов із роботи Олег, Оленин чоловік. Вона з полегшенням видихнула: хоч хтось, хто розрядить обстановку.
«Вітаю, рідні!» весело гукнув Олег, знімаючи куртку. «Як справи? Данилко спить?»
«Спить», коротко відповіла Олена.
«А ось і зятек прийшов!» Ганна Петрівна миттєво змінила тон на привітливий. «Олежку, ти голодний? Я борщик зварила, котлетки підсмажила. Сідай за стіл!»
Олег здивовано подивився на дружину, потім на тещу. По Олениному обличчю він зрозумів знову щось неприємне.
«Дякую, Ганно Петрівно. А що трапилося? Олена якась засмучена.»
«Та нічого особливого, зітхнула мати. Просто я попросила принести ліки, а донька вважає, що онук важливіший. Та нічого, біда невелика. Олежу, а розкажи, як справи на роботі?»
Олена мовчки накривала на стіл. Ось так завжди: при Олегові мама ставала лагідною й розуміючою. А наодинці з донькою зовсім інша людина.
За вечерею Ганна Петрівна розповідала зятю, як провела день: водила Данилка на прогулянку, готувала, прала. І з кожним словом у її голосі чулося: «Бачиш, як я стараюся, як багато роблю?»
«Мама дуже втомлює
