«А якщо батьки справді розлучаться?» Від цієї жахливої думки в Олежка в животі похололо, а горло стиснуло від сліз.
Троє друзів йшли додому зі школи. Весняне сонце засліплювало, немов навмисне. Хлопці жартували, штовхалися й сміялися. Біля хати Івася вони зупинилися.
— Підеш сьогодні ввечері кататися? Ми вчора з Богданом так гарно розігналися по скверу!
Олежко нахмурився. Він давно благав тата привезти його велосипед із гаража, але в того завжди була відмовка — то робота до пізньої ночі, то «почекай до вихідних», які так і не наступали.
— Ну що, підеш? — Івась штовхнув його в плече.
— Не знаю… Велосипед у гаражі. Якщо тато прийде раніше…
— А сам не можеш взяти? Дарма, ми о сьомій будемо біля альтанки, приходь. — Івась підняв долоню, і всі по черзі вдарили по ній.
Біля наступного під’їзду Олежко попрощався з Богданом. «Може, спробувати знайти ключ? Тато ж ставить машину в гараж лише взимку… Напевно, він десь вдома», — подумав хлопець і прискорив крок. Жив він далі за всіх.
У хаті Олежко переодягнувся й одразу почав шукати ключ. У шухляді, де зазвичай лежали дрібниці, його не було. Він порпався ще хвилину, але зрештою махнув рукою й уклався за уроки. Якщо не зробить завдання, мати точно не дасть ключа.
Дивно, але він управився за півтори години. Зазвичай на це йшло вдвічі більше часу. Раптом клацнув замок — мати повернулася.
— Привіт! — Олежко вибіг у передпокій.
— Привіт, — втомлено відповіла мати й пройшла на кухню з пакетом. Він пішов за нею. Вона розкладала продукти, не звертаючи на нього уваги.
— Чому не поїв макарони з котлетою? Знову нахвастався бутербродами? Візьми, поклади в шафу. — Вона простягнула йому гречку.
— Мам, а де ключ від гаража?
— Навіщо?
— Велосипед хочу забрати.
— А уроки? — Вона закрила холодильник і подивилася на нього.
— Зробив, перевір, якщо хочеш.
— Ключ… — мати озирнула кухню. — Не пам’ятаю. Зачекай на тата, він знає.
— А коли він прийде? Вночі? — Олежко зірвався. — Усі давно катаються! Навіщо взагалі ховати велосипед у гараж? Могли б залишити на балконі! Але вам, звісно, не до мене… Ви ж і дня не можете прожити без сварки!
Настрій зник. Він розвернувся, вийшов із кухні й грюкнув дверима.
Останнім часом батько повертався пізно. Вони з матір’ю постійно сварилися, і слово «розлучення» лунало все частіше. Олежко не вірив, що воно справді трапиться, але… Тато рідко цікавився його життям. Вони вже давно нікуди не виходили разом. Одного разу батько прийшов рано й за вечерею запитав про школу. Олежко почав розповідати, але зупинився — батьковий погляд був десь далеко. Він не слухав.
Тоді мати зірвалась: «Тобі байдуже на сина! Він у важкому віці, йому потрібен твій приклад!» Олежко закрився у кімнаті, але через тонкі стіни все одно чув крики.
У всіх інших хлопців були звичайні сім’ї. Івась з татом часто їздили на рибалку, ходили на футбол. Богдан взагалі рідко грав у дворі — постійно кудись їздив із батьками. Олежко важко зітхнув.
Він сидів на ліжку, ніби читав книгу, але насправді не бачив рядків. У кімнату увійшла мати, сіла на край ліжка, хотіла погладити його по голові, але він відхилився.
— Я знайшла ключ. Якщо уроки зроблені…
— Зроблені, казав же! — перебив він.
— Гаразд, одягайся. Підем разом.
Олежко швидко схопив светр і натягнув його.
— Готовий!
— Тільки обіцяй — на дорогу не виїжджати. Катайся або в парку, або тротуаром.
Гараж був за п’ять хвилин ходьби. Замок заіржавів, довелося докласти зусиль. Двері розчинилися зі скреОлежко глянув на батьків — вони йшли поруч, сміялися, немов зовсім забули про сварку, а в його серці засвітилася маленька надія, що все ще може бути добре.
