Я вже сто разів пошкодувала, що ми з моїм новим хлопцем Богданом поїхали на ці пасхальні посиденьки до моєї мами, Ганни Петрівни. Здавалося б, родинне свято — це ж так гарно: паски, писанки, рідні за столом. Але коли я побачила, скільки народу набилося в мамин дім, мені захотілося розвернутися й тікати. Усі мої три сестри — Соломія, Одарка й Марія — приїхали з чоловіками та дітьми. Плюс мамин брат, дядько Василь, із дружиною та двома дорослими синами. Ще й якісь далекі родичі, яких я, чесно кажучи, ледь пригадала. І ось у центрі цього родинного виру — я й Богдан, мій новий хлопець, якого я наважилася представити рідні. Краще б не робила цього.
Від самого порогу почалися пригоди. Щойно зайшли, а мама вже накинулася на Богдана з розпитами: «Богдане, а ким ти працюєш? А скільки тобі років? А які у вас плани?» Богдан тримався мужньо, відповідав спокійно, з усмішкою, але я бачила, як він напружився. А мої сестри, немов змовилися, влаштували йому справжній іспит. Соломія, старша, одразу почала розповідати, як її чоловік недавно отримав підвищення й вони купили нову джип. Одарка хвалилася, що її донька вже займається балетом і виступає на сцені. Марія, наймолодша, лише додавала масла у вогонь, їдко шепочучи: «Ну що, сестричко, де ти такого молодого знайшла?» Богдан молодший за мене на п’ять років, і, здається, це стало головною сенсацією вечора.
Ганна Петрівна, моя мама, вирішила, що її місія — нагодувати Богдана до відвалу. Вона то й діло підкладала йому паску, примовляючи: «Їж, сину, ти якийсь худий, треба погладшати!» Богдан ніяково дякував, але я бачила, як вледь справляється з маминою щедрістю. А потім мама взялася за спогади: «Ось, Богдане, наша дівчинка в дитинстві мріяла вийти заміж за льотчика! Ти, звичайно, не льотчик, але хлопець статний, не підведи!» Стіл вибухнув сміхом, а я мріяла провалитися крізь землю. Богдан лише посміхнувся, але я знала — йому ніяково.
Дядько Василь, мамин брат, вирішив перевірити Богдана на міцність. Налив йому домашнього вина й почав тост: «За молодих! Але, хлопче, ти розумієш, що у нас у родині всі суворі? Жінки у нас з характером!» Богдан кивнув, випив, але я помітила, як він міцніше стиснув мою руку під столом. А коли дядько Василь запропонував йому вийти у двір і «показати, як він дрова рубає», я не втрималася. «Дядьку, годі, він же не лісоруб!» — випалила я. Усі засміялися, але Богдан, здається, вже шукав шляхи відступу.
Діти моїх сестер додали хаосу. Племінники метушилися по хаті, кричали, перевернули вазу з квітами. Один із них, син Одарки, підбіг до Богдана й вигукнув: «А ти будеш нашим новим татом?» Я ледь не поперхнулася узваром. Богдан, на його честь, не збився: «Поки я просто Богдан, але можу стати твоїм другом.» Хлопчик кивнув і помчав далі, а я подумки аплодувала Богданові за витримку.
Та найнеприємнішим став момент, коли заговорили про моє минуле. Соломія, ніби випадково, згадала мого колишнього чоловіка: «Ну, той був старший, із гарною посадою, а ти тепер, значить, у молодших пішла?» Я відчула, як обличчя спалахнуло. Богдан зробив вигляд, що не почув, але я знала — йому боляче. Мама, намагаючись розрядити обстановку, почала розповідати, як я в юності пекла паски, але це лише погіршило справу. Сестри й дядько Василь почали наперебій згадувати мої старі романи, шкільні витівки й навіть той випадок, коли я випадково підпалила фіранку на минулому родинному святі. Богдан слухав, усміхався, але я бачила — він почувався чужим.
До вечора я була на межі. Хотілося схопити Богдана й їхати додому. Але він, немов відчувши мій настрій, прошепотів: «Усе гаразд, я в порядку. Твоя родина… яскрава.» І ось тоді я зрозуміла — він старається заради мене. Це додало мені сил. Коли всі сіли за черговий тост, я наважилася взяти слово. «Дякую, що ви всі тут, — сказала я. — Але я хочу, щоб ви знали: Богдан для мене важливий, і я щаслива, що він зі мною. Тож давайте просто святкувати Пасху й не влаштовувати допитів, добре?» Мама кивнула, сестри затихли, а дядько Василь підняв чарку: «За розумну жінку!»
До кінця вечора атмосфера стала теплішою. Ми з Богданом навіть потанцювали під старі пісні, які ввімкнула Марія. Я зловила себе на думці, що, попри увесь цей цирк, мені дорогий цей момент із рідними. Так, вони бувають нестерпними, але це моя родина. А Богдан… він пройшов це випробування з гідністю. Коли ми сіли в машину, щоб їхати додому, він повернувся до мене й сказав: «Знаєш, твоя мама права. Ти дівчина, яку не можна підвести.» Ми засміялися, і я зрозуміла — цей божевільний день зробив нас ближчими.
Тепер я думаю, що наступного разу ми з Богданом заїдемо до мами просто на чай, без усієї цієї юрби.Наступного разу обов’язково попередимо їх заздалегідь, щоб не було несподіванок.
