**Ще один шанс на щастя**
Прокинувшись, Оксана відчула, що сьогоднішній день буде особливим. Їй виповнилося вісімнадцять, і в душі вже співало передчуття чогось дивовижного. Найбільше їй мріялося про перстень — тоненький, з крихітним діамантом.
— З Днем народження, доню! — у кімнату увійшли батьки. Мама тримала в долоні маленьку коробочку, а тато сяяв від щастя.
Оксана схопила подарунок, відкрила й аж захопилася, коли наділа перстень на палець.
— Він неймовірний… Дякую! Але ж він, напевно, дуже дорогий?
— Ти у нас одна, Оксанко. Для такого дня нічого не шкода, — усміхнувся батько.
— І це ще не все, — підморгнула мати. — З татом вирішили: раз у нас відпустка, а в тебе канікули — їдемо на море. Валізи вже в машині!
Оксана не вірила своєму щастю. Море! Сонце! Купальники! Подруги позаздритимуть, особливо Настя, яка постійно хвалилась своїми подорожами.
Дощ за вікном вже стих, коли сім’я виїхала за місто. На трасі було багато машин. Оксана дивилась у вікно, мріючи про те, як повернеться засмаглою та щасливою…
А потім — темрява.
Вона прийшла до тями в білій палаті. Все тіло боліло, кожен рух віддавався нестерпною білою мукою. Біля неї схилилась лікарка, поправляючи подушку.
— Спокійно, доню… Не ворушись. Зараз покличу лікаря.
Оксана ледве поворушилася. І тут же відчула жахливий страх.
— Де мама? Тато?! Я хочу їх бачити!
Лікар у окулярах сів поряд. Його погляд був суворий, але спокійний.
— Оксано… Стався страшний ДТП. Вашу машину зіткнувся з вантажівкою. Батьки… вони не вижили. Ти залишилася одна.
Світ розсипався. Біль зник — залишилася лише пустота. Оксана не вірила. Ні, її тато не міг… Він завжди їхав обережно…
Але слова лікаря виявилися правдою.
Дні минали. Оксана лежала під крапельницями, і кожен раз перед сном кликала батьків. Одного разу лікар сів біля неї і тихо промовив:
— Оксано… ти перенесла дві складні операції. Ми тебе врятували. Але ти… більше не зможеш мати дітей. Пробач…
Це був другий удар. Глибокий, немов ніж у серце.
Після лікарні виявилося: з рідних лише бабуся по батькові, та й та живе в глухому селі на Волині, сама й хвора. З близьких лише подруга Настя, яка, здається, приходила лише з почуття обов’язку. Разом із нею іноді заходив хлопець на ім’я Олег, з яким Оксана гуляла в парку. Але незабаром він зник.
А одного разу Настя прийшла не сама — з Ярославом. Він відразу звернув увагу на Оксану. На її задумливість, сумний погляд. І коли дізнався про трагедію, захотів стати їй опорою.
Почав приходити частіше. Іноді без Насті. Гуляли удвох. Оксана почала оживати. Вперше за довгий час сміялась. Але боялась — як би не образити Настю. Вирішила поговорити.
— Настю… Пробач, якщо ти через Ярослава ображаєшся…
— А якщо я ображаюся, ти його покинеш? — холодно посміхнулася та.
Оксана збентежилась:
— Та ні, я просто… не хочу втратити тебе.
Настя кивнула, але в очах у неї завмерла злість.
— Ця каліка… А Ярослав ще й віриться. Навіть не знала, що він таке полюбить…
Ярослав же ніби не помічав Оксаниних шрамів. Він бачив лише її очі. Приносив квіти. Говорив, як сильно її любить.
І Оксана розквітла. Але страх не йшов. Одного разу вона вирішила відкритися Насті:
— Лікар сказав… я не зможу мати дітей. Як йому про це сказати? Він же піде…
— Авжеж, скажи, — зі штучною турботою кивнула Настя. — Він має право знати…
Насправді Настя відразу побігла до Ярослава. Розповіла все — у своїй манері.
— Оксана безплідна. Не знаю, чи скаже тобі сама… але ти повинен знати, з ким маєш справу.
Ярослав мовчав. Дивився на неї довго. Потім промовив:
— Дякую. Більше нічого не кажи.
І пішов.
Оксана чекала його вдома. Ходила по кімнаті, збираючись із духом.
Коли він увійшов, вона здригнулася:
— Мені треба щось тобі сказати…
Він підійшов і обійняв:
— Не треба. Я все знаю. І люблю тебе. Все одно.
Вона навіть не встигла запитати, звідки. Важливо було одне — він поруч.
Весілля було скромним, але щасливим. А одного разу він сказав:
— Давай візьмемо дитину з дитбудинку?
Вона розплакалась. Це було її порятунком.
Так у них з’явилась Маринка.
Дівчинка росла улюбленицею. Оксана пестила її без міри. Все — тільки найкраще. А коли Маринка пішла до школи, Ярослав почав хвилюватися.
— Ти не бачиш? Вона не вчиться. Тобою маніпулює…
— Всі дівчата фарбуються, — махнула рукою Оксана. — Не прискіпуйся.
Маринка хитрила. Ховала телефон, вдавала, що вчить уроки. Батька бісила її брехня.
— Вона тебе обманює. Ти не розумієш?
— Я вірю своїй доньці.
