Є ще у нас вдома клопоти…
Баба Ганна ледве-ледве прочинила хвіртку, насилу допленталась до дверей, довго возилася зі старим, вже покритим іржею замком, зайшла в свій давній, холодний будинок і присіла на стілець біля холодної печі.
В хаті пахло пусткою.
Вона не була тут всього три місяці, але стелі вже обплели павутиння, старовинний стілець жалібно скрипів, вітер гудів у димарі дім зустрічав господиню сердито: куди ти поділась, хазяйко, на кого нас залишила?! Як зиму зустрічати будемо?!
Зачекайте, рідненькі, відпочину трохи Розтоплю, погріємось
Ще рік тому баба Ганна жваво поралась у старій хаті: побілити, підфарбувати, води принести. Її маленька, тендітна постать то вклонялась перед іконами, то куховарила біля печі, то літала по саду і садити, і полоти, і поливати всюди встигала.
І дім радів разом із господинею, оживляв дошки під легкими кроками, двері й вікна розчинялися готово від першого дотику її натруджених ручок, піч старанно пекла пухкі пироги. Добре їм було разом: Ганні й її давньому дому.
Ще молодою поховала чоловіка. Виростила трьох дітей, усіх навчила, вивела в люди. Один син морський капітан, другий військовий, підполковник, обидва далеко живуть, рідко приїздять.
Тільки молодша донька Оксана залишилася в селі головний агроном, з ранку до вечора на роботі, до мами забіжить хіба у неділю, пиріжком пригостить і знову на тиждень зникає.
Радість внучка Ліля. Можна сказати, виросла у бабусі.
А й дівчина яка ж стала! Краса! Очі сіро-голубі, великі, волосся до пояса, як пшеничне поле, хвилясте, важке й блискуче, аж світяться.
Заплете косу, прядки спадають на плечі хлопці місцеві аж забувають язика в роті. Фігура струнка. І звідки у селянської дівчини така постава, така врода?
Баба Ганна в молодості була гарна, але, якщо порівняти старе фото з Лілиним пастушка і королева
І головне розумниця. Закінчила у Львові аграрний університет, повернулась у рідне село працювати економістом. Вийшла заміж за ветеринара, за державною програмою молодій родині дали нову хатину.
А яка то хата! Солідна, мурована, велика цілий маєток на ті часи.
Тільки-но: у баби біля хати сад, усе цвіте, все росте. А у онучки біля нової оселі лише три кущики молодих, нічого ще вирости не встигло. Та й до саду, відверто кажучи, Ліля була не дуже ніжна, хоч сільська, бабусею від усього оберігалася.
Та ще й син народився Артемчик. Тут уже не до саду.
Стала Ліля бабусю до себе кликати: ходімо, ходімо жити дім новий, зручний, і піч топити не треба.
Баба Ганна стала недужати виповнилося їй вісімдесят, і, ніби хвороба дочекалась цієї дати ноги, колись швидкі, ледве тягнуться. Погодилася бабуся на вмовляння.
Пожила у онуки кілька місяців. А тоді чує:
Бабусю, рідна, люблю тебе, знаєш! Але чого ти сидиш цілими днями? Ти ж усе життя поралася, а тут сидиш Я господарство хотіла б розвести, а від тебе допомоги чекаю
Доню, не можу вже, ноги не тримають Стара я
Гм Приїхала і відразу стара
Невдовзі баба Ганна, не виправдала надій, повернулася до своєї хати.
Від жалю, що не допомогла улюбленій онуці, бабуся геть злягла.
Ноги ледь тяглися по підлозі набігались за життя, втомилися. Дійти до столу стало випробуванням, а до улюбленої церкви непосильним.
Отець Михайло сам прийшов до постійної парафіянки, ще недавно помічниці у всіх справах старої церкви. Окинув пильним поглядом хату.
Баба Ганна сиділа за столом, займалася своїм писала листи синам.
В хаті прохолодно: піч затоплена абияк. На бабусі стара, потьмяніла кофта, вицвілий хусточок на взутті стоптані черевички.
Отець Михайло зітхнув: потрібна бабусі помічниця. Може, Маряну попросити? Живе близько, ще досить сильна, років на двадцять молодша за Ганну.
Приніс хліб, медівнички, ще теплий пиріг із рибою (дарунок від матушки Олени).
Підкотив рукави та взявся вимітати золу, тричі приносив оберемки дров, складав у ріжок. Розтопив піч, поставив на неї великий закіптюжений чайник із водою.
Синочку мій! Ой, тобто отче наш! Напиши мені адреси на конвертах а то, як я своєю рукою виведу, не дійде!
Отець Михайло сів поряд, швидко підписав адреси, глянув на великі, тремтячі літери: «Живу я дуже добре, синочку. Все є, дякувати Богу!»
Тільки листи ті Ганни про гарне життя всі в розмитих плямах, і плями ті, видно, були солоні.
Маряна стала опікуватися бабусею, отець Михайло часто приходив причащати й висповідати, а на свята її чоловік, дядько Богдан, старий рибалка, привозив Ганну мотоциклом на службу. Життя почало налагоджуватися.
Внучка не зявлялася, а потім, за два роки, тяжко захворіла. Давно були в Лілі проблеми із шлунком, думала то гастрит.
Виявився рак легенів. Чому спіткала її така біда хто знає, та Ліля згасла за пів року.
Чоловік оселився на могилі: купував пляшку, пив, спав біля хреста, прокидався й ішов по нову. Чотирирічний Артем нікому не був потрібен худий, голодний, у брудній одежі.
Взяла малого Оксана, але через роботу їй не було часу займатися внуком, і хлопчика готували до районного інтернату.
Інтернат був пристойний: енергійний директор, гарне харчування, на вихідні можна забирати дітей додому.
Але все ж не родинне виховання. Оксані діватися не було куди: робота затримувала до вечора, до пенсії ще далеко.
Тоді у колясці старого «Дніпра» до доньки приїхала баба Ганна. За кермом кремезний сусід дядько Богдан, у тільняшці, з якорями й русалками на руках. Вид у обох рішучий.
Баба Ганна сказала коротко:
Я Артемчика заберу до себе.
Мамо, ти ледве ходиш! Як ти з малим упораєшся? Йому ж і приготувати, й попрати
Поки я жива, в інтернат Артема не віддам, відрізала бабуся.
Оксана, вражена твердою волею зазвичай лагідної матері, замовкла, задумалась і почала збирати речі для внука.
Дядько Богдан привіз обох до хати, випустив, а потім допоміг малому й старій дійти до оселі. Сусіди осуджували бабу Ганну:
Добра бабця, але на старість, мабуть, глузд втратила. За собою догляду треба, а ще й дитину взяла! Це ж не цуценя Йому турбота потрібна Та й Оксана до чого тут дивиться!
Після недільної служби отець Михайло із тривогою завітав до баби Ганни: чи не треба буде забирати малого від немічної бабусі?
В хаті тепло, піч як слід натоплена. Чистий, ситий Артем слухав казку з вінілової платівки про Колобка. А стара бабуся метушилася по хаті, змащувала противень, замішувала тісто, збивала яйця для сирників. І її немічні ноги, ніби і не боліли.
Отче дорогий! А я, ото, сирнички задумала Підождіть трохи матушці Олені й Кузьмі гостинчик занесу
Повернувшись додому, отець Михайло довго не міг оговтатись і розповів усе дружині.
Олена задумалася, дістала старий товстий зошит, полистала й знайшла:
«Стара Мирославівна віджила своє все минуло, всі надії й мрії, все спочиває під білим снігом. Пора вже туди, де немає страждань і сліз Якось зимового вечора Мирославівна довго молилася перед іконами, потім лягла й сказала домашнім: «Кличте священика помираю».
Обличчя стало білим, наче сніг за вікном.
Повернулася з пологового будинку її онука Марічка з малям. Поки всі на роботі, вдома залишилися тільки бабуся і невістка. Молоко в Марічки ще не прибуло, немовля кричить і лиха бабуся вмирає під цей крик.
Та Мирославівна підвелась, зосереджено вдивилася в малюка, спустила ноги з ліжка, почала натягати капці. Коли родина повернулася, побачила: Мирославівна не тільки живіша, а ще й у кімнаті ходить, колише онуку, поки втомлена мати відпочиває.
Олена зачинила зошит, посміхнулась до чоловіка:
Моя прабабуся Віра Мирославівна дуже мене любила, і не дозволила собі померти. Як співається в нашій відомій пісні: «Ще не час помирати ще вдома клопоти є!»
Прабабуся прожила потім ще десять літ, допомагаючи мамі й мені, своїй правнучці.
І отець Михайло усміхнувся у відповідь.
Все у житті обертається з любовю і турботою: поки є за кого жити і кому допомогти наше серце не старіє.
