Ще в нас вдома справи є…
Баба Ганна ледь-ледь відчинила хвіртку, важко дісталася порога, довго возилася з іржавим старим замком, увійшла в свою холодну хату і опустилася на стілець біля застиглої печі.
У хаті пахло пусткою та застояною осінню сирістю.
Її не було всього три місяці, а павутиння вже вкрили стелю, старий стілець жалібно поскрипував, вітер гудів у димарі дім зустрів хазяйку докором: де ж тебе носило, господине, на кого ж ти його покинула?! Як же ми тепер зиму переживем?!
Зараз, зараз, дорогенький, дозволь трохи віддихнути Трохи отямлюсь, затоплю і зігріємось
Ще рік тому баба Ганна по всьому двору снувала, як метелик: тут побілити, там причепурити, води принести. Її невелика та жвава постать то кланялася перед образами, то засівала хату затишком, то літала городом усе встигала: посадити, полити, прорідити.
Дім радів із нею: лагідно скрипіли підлоги під її легкими кроками, двері-вікна слухняно розчинялися від натруджених рук, груба старанно випікала пухкі паляниці. Вдвох їм було затишно бабі Ганні й її старій хаті.
Рано поховала чоловіка. Виростила трьох дітей, усі вивчились та знайшли свою дорогу. Старший син Іван моряк далекого плавання, середній військовий, обидва живуть далеко, рідко навідуються.
Лишень найменша донька Орися залишилася в селі працювати головною агрономкою, пропадає на роботі з ранку до вечора, в неділю до матері забіжить борщу принесе, а тоді знову тиждень не бачаться.
Радість онука Даринка. Вона виросла біля бабусі.
І красуня яка! Великі сірі очі, русява коса до пояса, кучеряве, густе волосся аж світиться! Коли розпустить, то на хлопців у селі так і нападає оніміння, роти пороззявляли от як! Тонка станом, поставна звідки така краса у селянської дівчини?
Баба Ганна була в молодості нічого собі, але, якщо стару світлину порівняти з Даринкою пастушка й княгиня.
Та ще й розумниця! Закінчила агроуніверситет у місті, повернулася назад, працює економістом. Вийшла заміж за ветеринара, по програмі молодої сімї дали їм новий будинок.
А яка то була хата! Солідна, цегляна, як на ті часи цілий маєток.
Лишень біля бабиної хати садок буйний, усе квітує, росте. А у Даринки біля нової хати нічого не встигло ще кілька тонких деревець. І до садівництва не дуже в неї душа лежала, хоч і селянська дівчина, та бабуся берегла її від усякої сквозняків і тяжкої праці.
А тут і син народився Василько. Тут уже не до клумб-городів.
І стала Даринка кликати бабусю до себе: мовляв, ходімо жити до нас, у нас просторо, тепло, грубу топити не треба.
Баба Ганна вже почала слабувати, виповнилося їй вісімдесят, і, здавалось, хвороба тільки й чекала легкі ноги почали ставати важкими. Піддалася бабуся умовлянням.
Пожила у внучки кілька місяців, а згодом почула:
Бабусю, я ж тебе люблю ну що ти все сидиш? Ти ж усе життя діяла, хазяйнувала! А прийшла до мене засиділася Мені ж потрібна твоя поміч
Не можу вже, донечко, ноги мене не слухають, старію я
Ох Як до мене приїхала відразу старою стала
Невдовзі бабуся, яка «не виправдала сподівань», повернулася у свою хату.
Від прикрості, що не змогла допомогти любій внучці, Ганна й зовсім знесилилася.
Ноги ледь волочила, встати до столу вже випробування, а до церкви любої й поготів.
Отець Миколай сам зайшов до своєї вірної парафіянки, колишньої помічниці у всіх потребах древнього храму.
Баба Ганна сиділа за столом, писала синам листи, як щомісяця.
У хаті було зимно, на стінах іній, на ній стара, вже пошарпана, кофта, сірий платок, на ногах стоптані валянки.
Отець Миколай зітхнув: потрібна бабусі доглядальниця. Може, Ганна з сусідньої вулиці згодиться їй років на двадцять менше.
Дістав хліба, пряників, половину ще теплого пирога з капустою подарунок від матушки Катерини. Загріб золу, притягнув оберемок дров на грубу, поставив на плиту чорний чайник.
Синку мій любий! Ой, то пак, отче, допоможи мені з адресами на конвертах, а то напишу я так листи й не знайдуть дороги!
Отець Миколай присів, написав адреси, глянув крадькома на аркуші з нерівними літерами. На одному великими, дрижачими літерами: «А живу я дуже гарно, мій синку. Все в мене є, дякувати Богу!»
Тільки от аркуші ці від «гарного життя» були всі в розводах і ті плями, певно, солоні
Ганна, сусідка, стала провідувати бабу Ганну, священик навідувався часто, на свята чоловік Ганни, дід Петро, старий моряк, привозив бабусю мотоциклом до церкви. Потроху життя набуло ладу.
Внучка не зявлялась, а через пару років важко захворіла. Списувала недуги на шлунок, поки не виявили рак легень. За пів року згасла Даринка.
Чоловік її всі дні просиджував біля могили, топив своє горе в пляшці. Чотирирічний Василько залишився нікому не потрібний обідраний, голодний, сопливий.
Взяла його до себе Орися, але через постійну зайнятість онуком майже не займалася почали оформлювати Василька до районного інтернату.
Інтернат ніби був добрий, директор енергійний, годували не гірше, ніж удома, на вихідних можна було забирати дитину.
Але Орисі не було де подітися робота, ще треба дожити до пенсії.
Тоді в колясці старенького «Яву» до доньки приїхала баба Ганна. За кермом сидів круглий дід Петро, у тільнику, з якірцями на руках. Вид у них був бойовий.
Баба Ганна сказала коротко:
Я Василька до себе заберу.
Мамо, ти ледве ходиш! Як же ти з малим впораєшся? Йому ж і варити, і прати треба
Поки жива в інтернат хлопця не віддам, відрізала бабуся.
Орися замовкла, подумала і почала збирати Василькові речі.
Дід Петро відвіз їх додому, допоміг занести в хату.
Сусіди осудливо зітхали:
Бідна стара, добра, та видко, на старість трохи з головою не дружить. Самій би підтримки, а ще хлопчика взяла! Йому ж не просто їжа тепло треба
Після недільної служби отець Миколай стривожено рушив у гості: чи не доведеться забирати Васька із знесиленої бабусі?
У хаті було тепло, груба гуділа. Василько, чистий і ситий, слухав із бобіни казку про Колобка.
А баба Ганна, жвава, бігала по хаті: змащувала перам деко, качала тісто, збивала яйця з сиром. І ноги її рухалися так, як колись, ніби не старі.
Батюшко наш любий, я тут сирничків надумала Чекай трохи для матушки Катерини й Кузьменка гостинчика спечу
Отець Миколай прийшов додому вражений, розповів дружині.
Катерина замислилася, дістала синій зошит і знайшла потрібну сторінку:
«Стара Єфросинія віджила свої літа, всі мрії й надії спочивають під снігом. Одного лютого вечора молилася перед образами, а потім сказала рідним: «Кличте батюшку вмираю». Лише подих залишався в ній.
Двері розчинились: морозне повітря, дитячий крик.
Тихо, бабуся помирає.
Як же я вгамую немовля? Вона тільки народилася, не знає, що кричати не можна
Повернулась із пологового онука Настя з немовлям. Усі пішли, залишили Єфросинію й маму з дитиною. Молока у Насті не бувало, невміла ще годувати, мала кричала заважала Єфросинії помирати.
Стара підвела голову, очі стали ясні, сідає, шукає тапки.
Повернулись рідні і помітили: вмирати не збирається, а ще бадьоріша стала. По хаті ходить, дитя колише, а онука відпочиває.
Катерина закрила зошит, усміхнулася й закінчила:
Моя прабабуся Віра Єфросинівна дуже мене любила й не могла дозволити собі піти. Як казала: «А помирати нам рано ще є справи вдома!»
Прожила ще десять років, допомагаючи ростити мене, свою правнучку.
Отець Миколай подивився на дружину і теж усміхнувся.
У кожного з нас скільки б літ не було, які б труднощі не долали, поки в серці відчуваєш тепло і любов, жити і діяти є для чого. Для тих, хто поруч, для добрих справ, для самого життя.
