Ще один рік разом…
Останнім часом Аркадій Якович сам на вулицю вже не виходив.
Не виходив з того дня, коли одного разу пішов у поліклініку, та забув, де він живе і навіть як його звати.
Пішов зовсім не туди, куди треба було, довго блукав районом, доки очі не впіймали знайому будівлю. Як потім зясувалось, то була годинникова фабрика, де Аркадій Якович пропрацював майже пів століття.
Він дивився на фабрику і відчував, що добре знає її. Але чому знайома і хто він такий це ніяк не міг пригадати, аж раптом хтось легенько торкнув за плече, підійшовши ззаду.
Якович! Дядьку Аркадію, ти до нас прийшов, мабуть, скучив? А ми нещодавно згадували, який у нас був майстер і наставник. А ти не впізнав мене? Це ж я, Юро Акуленко, ти ж зробив з мене людину!
В голові Аркадія Яковича щось ніби клацнуло, і вмить усе повернулося він памятав все, дякувати тобі, Боже…
Юра зрадів, обійняв старого наставника.
Впізнав? То я от вуса зголив, от і не схожий на себе. Може зайдеш до нас, чоловіки раді будуть?
Іншим разом, Юро, щось стомився, зізнався Аркадій Якович.
Я тут на машині, давай підвезу, я і адресу памятаю, радісно відгукнувся Юра.
Він доставив Аркадія додому, а Олеся Миронівна відтоді більше сама чоловіка нікуди не відпускала, хоч память у нього потім була, як раніше.
Тож тепер тільки разом вони ходили і в парк, і в лікарню, і в магазин.
Одного дня Аркадій захворів, сильний кашель, температура. І дружина сама побігла спершу до аптеки, потім до магазину, хоч і сама була нездоровою.
Взяла ліки й продукти, загалом небагато. Але слабкість накотила така, задуха, і здалося Олесі Миронівні, що її сумка важить надто багато. Вона зупинилася, трохи перепочила, і рушила далі.
Пройшла ще кілька кроків знову довелося зупинитись. Поставила сумку на щойно випавший сніг і… раптом мяко осіла на стежку до будинку.
Остання її думка була: навіщо стільки накупила, зовсім уже розум зістарився!
Добре, що сусіди з підїзду виходили, побачили, як вона сидить на снігу, підбігли, швидку викликали…
Олесю Миронівну забрала «швидка», а сусіди підхопили сумку з продуктами та ліками, повернулись стали дзвонити до її квартири.
Аркадій вочевидь вдома, хворіє, я вже пару днів його не бачила, сказала сусідка Надія Михайлівна. Он, спить, Олеся казала, що він часто слабий, ох, старість не радість, ну, зайду пізніше…
Аркадій Якович чув дзвінок у двері.
Але кашель заважав дихати, він хотів підвестись, але від гарячки і слабкості голова кружляла, ледве не впав…
Кашель минув, а Аркадій, наче заснув дивним, схожим на яв, сном. Де ж його Олеся, чому вона так довго не повертається?
Довго лежав у цьому напівсні, аж раптом почув легкі кроки. І ось до нього підійшла його дружина, його Олеся, як добре, що вона повернулась.
Аркадію, дай руку, тримайся за мене, вставай, тихо закликала його вона. Він встав, тримаючись за її слабку, холоднувату руку.
А тепер відкрий двері, швидше відкрий, прошепотіла Олеся.
Навіщо? здивувався Аркадій, але відкрив, бо так просила. І через поріг одразу переступили сусідка Надія Михайлівна і Юра, молодий товариш з роботи.
Якович, ти ж чого не відкриваєш? Ми й дзвонили, і стукали!
Олеся, де вона? Вона ж ось тільки що була? побілілими губами запитав Аркадій Якович, наче шукаючи поглядом свою дружину.
Олеся ж у лікарні, в реанімації, здивувалась Надія Михайлівна.
Здається, марить, здогадався Юра, ледве встиг підхопити Аркадія, коли той знепритомнів…
Сусідка і Юра викликали «швидку», то був непритомність від гарячки…
Через два тижні Олесю Миронівну виписали зі шпиталю.
Юра привіз її машиною додому, а сам і Надія Михайлівна весь час допомагали Аркадію Яковичу, і він також поступово одужав.
Головне вони були разом.
Коли Аркадій Якович нарешті залишився наодинці з дружиною, обоє ледве стримували сльози.
Добре, що на світі є добрі люди, Аркадію, Надія золота жінка, памятаєш, як її малеча до нас після школи забігала, ми і годували, і з уроками їм допомагали, потім Надія дітей забирала.
Авжеж, але не всі добро памятають, а вона не озлобилася душею, і це так цінно, погодився Аркадій Якович.
А Юра, був молодим парубком, ти ж йому допоміг на ноги стати, наставником був. Молоді часто про старших забувають, а він бачиш не залишив.
За кілька днів Новий рік, Аркадію, як же добре, що ми знову разом, притулилася до чоловіка Олеся Миронівна.
Олесю, скажи мені, як це сталося, що ти зі шпиталю прийшла, змусила мене двері відчинити нашим рятівникам? Я ж без тебе тут мало не пропав, нарешті наважився спитати Аркадій Якович.
Він боявся, що дружина вирішить в нього щось із головою, та Олеся Миронівна подивилась здивовано:
То й справді? Мені ж сказали, що в мене була клінічна смерть, а я ніби у півсні до тебе приходила? Я це теж памятаю бачила себе у реанімації, а потім з лікарні вийшла і прийшла до тебе…
Справжні дива з нами трапились у похилому віці, а я кохаю тебе, як і колись, а може навіть більше, Аркадій Якович взяв її руки у свої, і довго так сиділи, мовчали й дивилися одне на одного.
Наче боялись, що щось може знову їх розлучити…
Ввечері перед самим Новим роком до них заїхав Юра, привіз гостинці дружина пирогів напекла.
Потім забігла сусідка Надія Михайлівна, разом пили чай з пирогами, і стало на душі затишно, тепло.
Новий рік Олеся Миронівна і Аркадій Якович зустрічали удвох.
Знаєш, я загадала якщо ми цей Новий рік разом зустрінемо, значить, наш цей рік. Значить ще проживемо, сказала чоловікові Олеся Миронівна.
І обоє засміялися від цієї радісної думки.
Ще цілий рік життя разом хіба це не щастя?
