Щастя уламками
Олесь отримав дзвінок від матері — вона просила прикріпити полицю на кухні. Наступного дня він завітав, але вдома її не було. Квартира була відчинена його ключем. Полиця лежала там, де й обіцяла мама, а ось дриль… Де він? Мабуть, на антресолях, завалених старим непотрібом.
Він став на стул, відчинив дверцята — і ось вона, дриль! Потягнув за шнур, той зачепився, дриль зісковзнула та вдарила по вазі. Вона розбилася на дрібні шматочки. Олесь проклянувся, знаючи, як мати її любила. Зібрав уламки, прикріпив полицю та поїхав. По телефону сказав матері, що купить нову вазу на 8 Березня. Але легко від неї не відчепився — матір довго нарікала.
Час минав, але подібної вази ніде не було. Вже в останню суботу перед святом Олесь натрапив на неї… в руках у дівчини. Продавець повідомив, що це останній екземпляр. Олесь підійшов, вибачився й чесно розповів, як розбив вазу й що мати не пробачить, якщо він не знайде заміну.
Дівчина, на ім’я Соломія, після паузи усміхнулася й простягнула йому вазу. «Беріть, рятуйтеся від маминих докорів». Вона взяла іншу, а Олесь — ту саму.
На виході з магазину вони заговорили. Він пожартував, вона сміялась. Незабаром він запросив її у гості — на 8 Березня, до матері. Соломія здивувалася, але погодилася.
Наступного дня вони прийшли разом до матері Олеся. Та була в захваті від подарунка та не менше — від Соломії. «Бачиш, сину, усе до кращого — не було б вази, не було б і такої дівчини поруч», — сміялася вона.
З того дня життя Олеся змінилася. Вони з Соломією проводили разом все більше часу, гуляючи парками, обговорюючи фільми й книги, будуючи плани. Він познайомив її зі своєю донькою, яка приїхала на канікули, і на щастя, вони відразу порозумілися. Дівчину зворушила доброта Олеся та його увага до неї. А його мати часто згадувала той день, коли син випадково розбив вазу, і стверджувала, що це був знак долі. Соломія й сама дивувалася, як одна випадкова зустріч могла призвести до такого глибокого почуття.
За півроку вони одружилися. Весілля було скромним, але душевним. Мати Олеся сказала тост, у якому знову подякувала долі за розбиту вазу. А Олесь, дивлячись на дружину, знав, що знайшов ту, кого шукав усе життя. І кожного разу, проходячи повз ту саму полицю, він з посмішкою згадував, як одна розбита ваза привела його до щастя, на яке він навіть не наважувався сподіватися.
