Галина сиділа біля вікна, спостерігаючи за вуличним рухом. Автобуси однаково скрипіли гальмами, перехожі кудись поспішали, а вона все думала про те саме про лист, що прийшов учора. Чорний конверт із золотою облямівкою лежав на кухонному столі цілу добу, але вона так і не наважилась його відкрити.
Мам, чого сидиш ніби закамяніла? Денис вдерся у хату, мов ураган, кинув портфель у кут. Знову засмутилась? Давай краще обідати, я голодний як собака.
Поснідай, поснідай, зідхнула Галина, не відводячи погляду від шибки. Котлети у холодильнику, розігрій у мікрохвильовці.
Син спинився посеред кімнати, уважніше придивившись до матері. Щось у її позі було не так, занадто напружено.
Що трапилось? Денис підійшов ближче. Виглядаєш… не знаю, якось дивно.
Нічого особливого, Галина повернулась до нього. Просто лист один прийшов. Думаю, чи варто відкривати.
Який лист? Від кого?
Від нотаріуса. Із Львова.
Денис похмурився. Листи від нотаріусів зазвичай добрим не віщували. Або борги, або суди, або ще якісь клопоти.
А що може бути в листі від нотаріуса? обережно спитав він.
Не знаю. Може, тітонька Марія щось заповіла. Вона ж останні роки у Львові мешкала, мала квартирку. Але ми з нею майже не спілкувались, років десять уже.
Галина встала, пройшла на кухню. Лист лежав на тому ж місці, ніби кпив з її вагань.
Мам, може, таки відкриємо? Денис узяв конверт у руки. Що ж гіршого станеться від того, що дізнаємось правду?
Гіршого може бути багато, буркнула мати. Раптом там якісь зобовязання, її борги. Чи ще щось. Не треба мені клопоту додатково.
А раптом навпаки, щось добре? Денис уже був готовий розірвати конверт, але мати спинила його жестом.
Постривай. Дай подумати ще.
Та думати було особливо ні про що. Тітка Марія доводилась Галині рідною сестрою, вони зростали в одному дворі, але долі їх давно розійшлись. Марія виїхала у обласний центр одразу після інституту, там вийшла заміж, працювала в науковій установі. Дітей у неї не було, чоловік теж давно помер. А Галина лишилася у рідному містечку, народила Дениса, чоловіка поховала рано, працювала все життя вихователем у дитячому садку.
Востаннє бачились на похоронах діда, це й справді було років десять тому. Тоді Марія здалась їй чужою, столичною пані у дорогому пальті, що зверхньо дивилась на провінційних родичів.
Гаразд, відкривай, наважилась нарешті Галина. Але якщо там щось погане, я тебе попереджала.
Денис акуратно розкрив конверт, витягнув кілька аркушів паперу. Перебіг очима перші рядки й раптом присвиснув.
Мам, тут написано, що тітка Марія заповіла тобі квартиру у Львові.
Що? Галина ледь не впустила чашку з чаєм. Яку квартиру?
Двохкімнатну, в Печерському районі. І ще тут є банківський рахунок… Денис перегортав сторінки, очі йому чимраз більшали. Мам, там серйозна сума.
Галина сіла на стілець, бо ноги раптом стали мов ватні.
Не може бути. Ми ж з нею майже не спілкувались. За що ж мені усе це?
А тут у листі є записка від неї. Від руки. Денис подав матері невеликий аркушик.
«Галюсю, коли ти читаєш цей лист, значить, мене вже немає. Знаю, ми віддалились одна від одної, й винувата в цьому багато в чому я. Все гадала, що попереду ще багато часу, що встигну налагодити стосунки з рідними людьми. Але час має властивість за
А вже навесні, коли перші бруньки тріщали на липах під її вікном, Галина зрозуміла, що справжнє щастя, навіть прийшовши у чорному, ніколи не вяне.
