ЩАСЛИВА ЧИ ПРОСТО ДУРНА?
Скромну, непоказну дівчину Іринку подруги кликали не інакше як «щаслива дурня». Як таке може бути? Зараз усе зрозумієте.
Щойно їй виповнилося двадцять, подруга запросила її у відпустку до Трускавця. Море, сонце, житло безкоштовно — їхали до родичів тієї самої подруги. Там Іринка й зустріла Олега — красеня-майора, який знімав хату поруч. Чоловік з армійським минулим, що пройшов Афган, тепер працював у військкоматі. Від нього віяло силою, впевненістю. А ще — болем. Іринка зрозуміла це, коли побачила на його спині старий, жахливий шрам. Наївно спитала:
— Це звідти?
Олег мовчки знизав плечима й пірнув під воду. Не любив про це говорити.
Іринка закохалася до непритомності. Віддалася йому одразу, як тільки він захотів. У відповідь він, усміхнувшись, промовив:
— Ну, тепер доведеться одружуватися.
Її не збентежило, що слів про кохання не було. Їй здавалося — ось воно, справжнє щастя.
Олег був старший за неї на 17 років і взяв усе під свій контроль: весілля без сукні й лімузина, просто розписалися у його місті. Мовляв, дорослі ми вже для таких ігор. Та й до того ж… у нього все це вже було. Виявилося, він удівець із восьмирічною донькою.
Для Іринки це був удар, але вона вирішила — кохання важливіше. І залишилась. Дівчинка, Марійка, була запущеною й нікому не потрібною, міталась між бабусями. Спочатку Іринка просто жаліла її, але одного разу, почувши з вулиці:
— Мамо! — ледь не розплакалася. І удочерила Марійку.
У Іринки за плечима були лише курси перукарства. Хотіла вчитися далі — Олег різко обірвав:
— Знайди салон і йди у декрет. Хочу сина.
Але вагітність не наставала. А може, справа була зовсім не в ній.
Потім грянуло: його підлеглий потрапив на хабарі, і хоча Олег був ні до чого, за армійською вертикаллю — завжди винний начальник. Довелося звільнитися «за станом здоров’я». Пенсія була непогана, але чоловіка це знищило. Він замкнувся вдома, перестав приносити гроші, кожен день — друзі й пляшки. Через рік-другий Іринка зрозуміла: чоловік перетворився на тінь себе. Він не працював, не допомагав, навіть їжу не купував, із холодильника їв лише те, що подобалося йому.
Коли настало літо, Іринка з Марійкою поїхали до Трускавця. За два тижні все стало ясно: треба йти.
— Ти ж моя мама, — сказала їй Марійка.
Іринка кивнула.
Олег влаштував сцену:
— Так я на тебе Марійку звалю!
Дізнавшись, що рішення вже прийняте, плюнув:
— Дурна ти, Іринко.
Вона повернулася до рідного міста, до батьків. Тим, звісно, хотілося своїх онуків, але й Марійку прийняли. Дівчинка пішла до школи, Іринка знову стригла людей. Одного разу зайшов чоловік з просининою — приємний, ввічливий. Залишив на чай, а ввечері — букет. Звали його Богдан. Був старший на 10 років, розлучений, мешкав у власному будинку, мав невеликий, але стабільний будівельний бізнес.
З ним було затишно. Говорив, що кохає. Іринка подумала: ну скільки можна шукати щастя? Ось воно. Розписалися. Подруги заздрили:
— Ось якби ти не взяла доньку першого чоловіка, не була б дурною.
Іринка трохи сумувала: дітей Бог їй так і не дав. Але життя готувало новий поворот. У Богдана була молодша сестра — проблемна. Народила двох дівчаток, поводилася безвідповідально, пиячила. Тепер її позбавляли батьківських прав. Опіка вже цікавилася дітьми.
Богдан вагався:
— Це, звичайно, не твій обов’язок…
Іринка в ту мить уявила: дівчатка в човні, а їх усі відштовхують. І матір, і батьки, і дядько. І що, вона теж?
— Забираємо, — рішуче сказала вона. — Ти ж знаєш, Марійка мені нерІ тепер у їхньому домі, окрім Марійки, залунав ще дівочий сміх двох маленьких сестричок, яких ніхто, крім Іринки, не хотів назвати своїми.
