Доля відкрила щасливі двері
Непередбачувані людські долі. У житті буває усе. І серія втрат та лих раптом закінчується, а на зміну приходить щастя, про яке навіть не мріяли. Так сталося й з Марією Захарівною.
Родинні розмови на лавочці
Інколи їй не спиться вік уже той, тож у память спливає минуле, і про теперішнє думає. Колись у молодості вийшла Марія заміж за Михайла. Кохали одне одного. Принаймні, вона була певна, що Михайло її єдина любов. Збудував чоловік хату, сподіваючись, що будуть діти.
Господарством займалися разом. Бувало, справляться із роботою, сядуть на лавку біля хати й діляться думками та мріями.
Ось думаю, казав Михайло, треба б ще прибудову зробити. Хата хоча й міцна, але тіснувата, дітки підуть розвернутися їм буде ніде. Обіймала чоловіка Марія добрий він у неї, розумний.
Так часто сиділи вони біля хати, а Михайла турбувало ще одне, хоч був молодий.
Якщо станеться так, що я піду першим, говорив він, поховай мене гідно, як належить.
Та що ти, Мішко? дивувалася Марія. Ще жити й жити! Чого про таке думати?
У школі бачив, як одного діда хоронили мабуть, бездомного. Викопали яму, хрест із паличок поставили ні імені, ні квітки. Ось і боюсь такого. Тож, Маріє, якщо щось
Годі, Мішко, заспокоювала його дружина. Ще рано думати про це. А коли прийде час усе буде як треба.
Мета все ж таки зявилася
Після цього Марія задумалась: треба змолоду гроші на поховання збирати. У кожної людини є захоплення, яке рухає нею, змушує діяти.
Така мета зявилася й у Марії Захарівни. Постаріла вже, живе сама, гроші складає на власні похорони. Хотіла бути впевнена, що все буде гідно. І міцно вкоренилася в неї ця думка. Гроші ховала вдома, сховавши в надійному місці. Ні родичів, ні близьких не було в неї. За життя назбирала багато, раділа, але продовжувала відкладати увійшло в звичку.
А доля розпорядилася так, що не вона поховала Михайла, а інша жінка. Пішов від неї чоловік. І не через те, що не кохав, але так буває. Були ще молоді, коли Михайло, працюючи водієм, поїхав у сусіднє село на жнива. І зустрів там свою першу кохану Віру.
Так і сталося опинився він у її ліжку. Докоряв себе за зраду, але Одного разу знову поїхав у те село й побачив, як Віра тримає за руку трирічного хлопчика схожого на нього.
Віро, це ж мій син? навіть не запитав, а твердо сказав Михайло.
Так, Мішко, твій син Стьопка. Він одразу пригорнув дитину.
Вдари, з яким вона впоралася
Якось Марія була в дворі, коли Михайло підїхав на вантажівці, а потім увійшов у калітку, ведучи за руку сина. Вона миттєво зрозуміла це його дитина.
Пробач, Марусю, не думав, що так буде, стояв перед нею із хлопчиком. Ось, виходить, у мене син, Стьопка. Памятаєш, кілька років тому їздив у сусіднє село. Там зупинявся у Віри ще до армії ми зустрічалися. Так і вийшло пробач.
Дивилася вона на Стьопку й усміхалася, а по щоках котилися сльози. Була доброю і раділа, що у чоловіка є син, якщо вона сама не змогла йому дати дитину.
Хорошо хоть інша змогла народити йому сина, думала крізь сльози. Хай хоч із нею відчує радість батьківства.
Довго говорили, і нарешті Марія вирішила:
Дитині потрібен батько. Значить, так долі було завгодно, а я рада, що в тебе є син. Іди від мене, живи з ним. Я розумію серце твоє буде тягнути до них. А я вже як-небудь.
Пішов Михайло. Але не забував Марію приїжджав, то сам, то зі Стьопком. А вона раділа, стіл накривала, пиріжків напіче. Допомагав їй Михайло у господарстві чоловічі руки завжди потрібні. Стьопко ріс, ставав копією батька, теж поважав Марію. А вона завжди була рада їм.
Дякую тобі, Маріє, кожен раз казав Михайло. Дякую, що зрозуміла й по-людськи до нас ставишся.
Несподівана звістка
Вже Степан підріс, закінчував школу, коли одного разу до неї в хату постукала жінка в чорній хустці й кинулася з плачем.
Нема вже Мішки. Поховали.
Довго сиділи, Марія Захарівна втішала ту жінку, сама ледь дихала.
Віро, покажи мені могилу Михайла відвідаю його.
Часто ходила тепер Марія Захарівна на кладовище. Розмовляла із ним, ділилася думками.
Ось, Мішенько, як ти й хотів поховали тебе гідно. Синок постарався. І памятник гарний поставив, і квітки завжди. НіІ тепер, коли в її серці знову поселилася радість, Марія Захарівна зрозуміла, що справжнє щастя це дарувати любов і знаходити її у відповідь.
