ЩАСЛИВА ПОМИЛКА…
Я виріс у неповній родині без батька. Мене виховували мама і бабуся.
Потребу у татові я почав відчувати ще в дитячому садочку. А вже в початкових класах усе стало набагато гострішим Я страшенно заздрив однокласникам, які гордо йшли за руку з високими, мужніми батьками, грали разом у футбол, каталися на велосипедах, гуляли містом.
Найбільше мені було прикро, коли хтось із татів обіймав свою доньку чи сина, цілував у щічку, піднімав на руки, а діти сміялися, сміялися Боже, дивлячись на це з боку, я думав: «Яке ж це щастя!».
Свого батька я теж бачив…
Проте лише на одній-єдиній фотографії, де він так само, як і інші батьки, усміхався Але не мені
Мама говорила, що він геолог, працює десь далеко на півночі, ніби на Крайній Півночі. Живе там роками, додому не приїжджає, але на день народження надсилає подарунки.
В третьому класі до мого розчарування я усвідомив, що ніякого геолога-батька у мене немає і не було…
Випадково почув, як мама сказала бабусі, що їй більше не вистачає сил дурити дитину і дарувати подарунки «від імені тата, який насправді просто їх покинув». Мовляв, він живе заможно, але жодного разу не набрав телефону, не привітав із днем народження чи Новим роком.
«Тарас так любить ці свята! Бо це єдині дні, коли він хоч трохи відчуває підтримку, навіть якщо від далекої, майже міфічної, але рідної людини».
І перед наступним днем народження я твердо сказав мамі та бабусі, що не потребую жодних подарунків «від тата», якого не існує.
«Просто спечіть, будь ласка, мій улюблений торт Пташине молоко, і все».
Ми жили дуже скромно на дві невеликі зарплати мами й бабусі.
Коли я став студентом, то підробляв вантажником на вокзалі та у місцевих крамницях.
Одного разу сусід Іван запропонував мені підробити замість нього Дідом Морозом у передноворічні дні у дитсадках і за заявками сімей.
Від дитячих садочків я одразу відмовився мені здавалося, що це занадто складно: треба ставити цілі вистави й працювати зі Снігуронькою.
А от одиночні візити за запрошенням у квартири на Новий рік мене зацікавили.
Іван передав мені блокнот із віршиками, загадками, адресами клієнтів.
Репертуар простий, вивчив швидко це не екзамен з термодинаміки складати. Але хвилювання не полишало мене.
Та перший «млинець» удивовижу видався вдалим.
Після відвідин дітей за всіма адресами я повернувся додому знеможений, проте задоволений: не зганьбився. А, порахувавши зароблені гроші, мало не затанцював від радості за півроку носіння ящиків я стільки не заробляв!
Тож взимку я щороку ставав Дідом Морозом, а на канікулах працював у студентських будівельних бригадах.
Поки навчався, особисте життя не дуже складалося не до того було. Самі розумієте: навчання, випадкові підробітки.
Зустрічався і з дівчатами, та до шлюбу справа не доходила. «От закінчу університет, знайду гарну роботу, матиму пристойну зарплату, облаштую життя Тоді вже й про сім’ю думати», мріяв я.
Після закінчення львівської політехніки, вже працюючи інженером, але ще не на дуже високій посаді, я замислився купити вживану іномарку.
В сімї нарешті середній достаток, але на авто все одно не вистачало, а мати власний транспорт дуже хотілося.
Тож вирішив знову підробити Дідом Морозом.
Мама дістала із шафи костюм, освіжила його, додала блискіток засяяв. А білосніжна кучерява борода чудово маскувала моє обличчя. Я ще й густі брови приклеїв і, глянувши на себе у дзеркало, залишився задоволений.
Мама зітхнула і сказала:
Тарасе, тобі час вже своїх діточок мати, а ти все чужих розважаєш
Та ще встигну, відмахнувся я. Ну все, мамо, побажай мені успіху, бувай! чмокнув у щоку й поїхав заробляти гроші.
За тиждень до Нового року я розмістив оголошення у міській газеті, і прилетіло пятнадцять заявок.
Відпрацювавши шість адрес, викреслив їх зі списку, почитав наступний: «вул. Садова, 6, кв. 19».
Вийшов із тролейбуса і подався на Садову, яка на околиці, майже неосвітлена.
Будинок 6 знайшов швидко. Зійшов на другий поверх, подзвонив.
Двері відчинив хлопчик пяти-шести років.
На галявині біля лісу, живу я у хатинці почав я з порога.
Але малюк мене перебив:
Ми Діда Мороза не викликали!
Та мене не кличуть, я сам до гарних діток приходжу, швидко виправився, трохи розгубившись. Мама, тато вдома?
Ні. А мама пішла в сусідній будинок до бабусі Ганни робити укол. Скоро прийде.
А тебе як звуть?
Тарас.
«Ого, тезка», подумав я здивовано.
Але вчасно зупинився хлопчику ж не скажеш, що я теж Тарас. Я ж Дід Мороз!
Тарасе, а де ваша ялинка?
У моїй кімнаті.
Він узяв мене за руку й повів у свою кімнату, яка, як і вся скромна квартирка, була дуже просто обставлена.
На журнальному столику біля ліжка замість ялинки у трилітровій банці стояла гілочка сосни, прикрашена маленькими іграшками та кольоровою гірляндою.
Там же стояли дві фотографії в однакових рамках чоловіка та жінки.
Я придивився ближче, і завмер від здивування! На фото дивився я сам
«Це ж неможливо!»
Все точно: у лівій рамці моє студентське фото у куртці.
А праворуч світлина дівчини Оксани Онищенко.
З Оксанкою ми познайомилися влітку на студентському будівництві.
Її фото було вже не студентське. З нього дивилася жінка з сумними, але добрими очима, дуже схожа на ту веселу та юну Оксану.
А хто це? спитав я, ледве впізнаючи власний голос.
Це мама.
Твоя?
Моя.
Її звати Оксана? вирвалось у мене.
Ух ти! Ви вгадали! Значить, справді Дід Мороз? Я думав, їх не буває!
А це хто? ткнув я пальцем у свою фотографію, вже майже розуміючи, що Тарас мій син.
А це мій тато! Він справжній геолог, живе і працює аж на Полярному колі! Мама сказала, що він поїхав дуже давно, коли я був зовсім маленький. Тому я його ніколи й не бачив і навіть не памятаю. Але він завжди надсилає подарунки на день народження і Новий рік. А цього Нового року я знайду під подушкою подарунок від нього. Дід Мороз туди їх ховає.
Я був приголомшений, згадуючи своє дитинство і вигаданого «геолога-тата».
То що, мами всіх залишених діточок на край світу татів відправляють?
І от я серед тих татів
Мене наче ножем по серці доля покарала.
Згадав, яким бурхливим і коротким був наш роман з Оксаною в останній день ми обмінялися телефонами. Та я, повернувшись додому, так і не подзвонив, а за кілька днів телефон украли.
Часто згадував її Але навчання, зустрічі з друзями та іншими дівчатами витіснили Оксану з моєї памяті
А вона живе в тому ж місті, не забула мене, сама виховує нашого сина і тримає фото разом зі своїм.
Я вже хотів зізнатися Тарасу, що я його тато, як раптом двері відчинилися, й у кімнату увійшла Оксана:
Синочку, пробач, що затрималась. Бабусі Ганні довелось викликати швидку і везти до лікарні.
Побачивши мене, здивовано вигукнула:
Ой, а ми ж Діда Мороза не замовляли!
Я розплакався від щастя, зняв шапку з бородою, відірвав штучні брови
Тарасе?! вигукнула Оксана.
І миттю сіла на пуф, ридаючи так голосно, що навіть Тарасик трохи злякався.
Оксана швидко оговталася, побачивши сина.
А я розповів йому, що прилетів із Півночі й став Дідом Морозом, щоб зробити сюрприз йому й мамі.
Тарасик був переповнений радістю сміявся, читав вірші, співав нам, обіймаючи, ніби боявся, що я знову зникну.
Про подарунок навіть не згадав: він знає, що Дід Мороз заховає татовий сюрприз під подушкою.
Тарас заснув, а ми з Оксаною розмовляли крізь ніч, наче не було тих довгих років розлуки.
Вранці я побіг до магазину по ще один подарунок і лише тоді зрозумів, що випадково переплутав адресу: зайшов у будинок 6Б, а мав йти у 6. Вночі букву «Б» не помітив, зайшов не туди А насправді саме туди, куди було потрібно!
«Яка ж це щаслива, доленосна помилка!» думав я, усміхаючись.
Тепер ми разом і дуже щасливі.
А мама й бабуся не можуть натішитися онуком і правнуком Тарасом Тарасовичем!
