Ось історія, переписана для українського контексту:
Коли Дмитро повернувся у свій невеликий містечко на Полтавщині після шістнадцяти років відсутності, нікому не повідомив. Ні матері, ні сестрі, ні старому другу, з яким колись ділився цигарками, ховаючи їх за батареєю у під’їзді. Жодного дзвінка, жодного повідомлення — нічого. Він просто купив квиток, вийшов на завіяному вітром вокзалі, вдихнув холодне повітря, що пахло соняшниками, мокрою бруківкою і далеким дитинством, і зрозумів: час настав. У грудях щось стиснулося, ніби хтось ізсередини прошепотів: «Ти тут».
Він не прямував додому. Його шлях лежав до покинутої школи на околиці, де тепер порожні вікна зіяли, як провалля, а стіни, вкриті тріщинами, зберігали відлуння минулого. Школа була наполовину зруйнована, але праве крило ще стояло — з облупленою штукатуркою, розбитими шибками і знайомими щілинами у стінах, де колись ховалися хлопчачі таємниці. Ці стіни пам’ятали дзвінки, топіт ніг, перші зізнання і страх, що зв’язував язик. У колишньому актовому залі залишилося щось, що зробило його німним — не відчутне, але важке, як тінь, що в’їлася в кістки.
Шістнадцять років тому, у сирий жовтневий день, Дмитро замовк. Спочатку його відповіді стали коротшими, голос — тихішим. Потім зникли «привіт» і «бувай». А потім настав день, коли він повернувся додому і не видав ані звуку. Мати кликала на вечерю, батько бурчав про оцінки, а він дивився у підлогу і мовчав. Батьки вважали: підлітковий вік, стрес. Лікарі твердили: психосоматика. Психологи радили: дайте час. Але час тягнувся, а слова не поверталися. Лише татуювання — перше, болюче в дощенту, — заговорило за нього.
Йому було двадцять. Він пішов з дому, брався за будь-яку роботу: розвозив посилки, чистив казани, ночував у вологих підвалах і дешевих кімнатах. Міста змінювалися, як сторінки в книзі, яку він не дочитав, — чужі вулиці, холодні вітри, пробиті чоботи і голоси, які він пропускав повз вуха. А потім у темній студії татуювань він глянув у дзеркало, на своє обличчя, знуждене, але все ж живе, і хрипко сказав майстру: «Тут, під ребрами. Напиши: „Я не забув“». Це були перші слова за п’ять років — обірвані, майже мертві, але його.
Він зробив ще вісім татуювань. Кожне — за одне мовчання, за один шрам, за одну непромовлену правду. За страх розкрити рота. За ніч, коли не наважився набрати номер. За ім’я, яке так і не зірвалося з губ. Люди питали, чому він так рідко говорить. Він відповідав, що все важливе — у нього під шкірою. І посміхався, трохи відводячи погляд, ніби знав: слова ніколи не передадуть усього.
Тепер він йшов туди, де все почалося. У колишній роздягальні пахло сирим залізом і вогкістю. Шафи скрипіли, ніби скаржилися на покинутість. Підлога була вкрита уламками скла, а повітря — важке, насичене запахом мокрого бетону і старих образ. Дмитро пройшов коридором і зупинився біля дверей. Одинадцятий «А». Останній рік. Саме тут того дня вчителька літератури, дивлячись поверх окулярів, кинула: «А ти, Дмитре, чого завжди мовчиш? Не знаєш, що сказати?» А хтось із задньої парти додав: «Як таким, як він, і говорити нема про що».
Обличчя того, хто це сказав, стерлося з пам’яті, як вигоріла фотографія. Але голос — високий, з глумом — врізався у свідомість, як цвях. Він звучав роками, дзвенів у вухах, стискав горло, забороняючи говорити. Навіщо, якщо кожне слово — мішень? Якщо все, що скажеш, обернеться проти тебе? Цей голос шепотів, кликав, душив. І Дмитро мовчав.
Тепер клас був порожній. Тиша дзвеніла, як натягнута струна. Пил, обсипана штукатурка, дошка з уламками крейди. Він підійшов, узяв крейду. Провів лінію — рівну, впевнену. Без слів. Просто щоб почути, як вона скрекоче по дошці, доводячи, що він живий. А потім пальцем, прямо на запыленій поверхні, написав: «Я тут». І це було важливіше за будь-які слова — як мітка, як зізнання, що нарешті вирвалося назовні.
Коли він вийшов, тиша змінилася. Вона більше не тиснула. Здавалося, сама будівля прислухалася, дихала крізь тріщини у стінах. Повітря було холодним, але вже не ворожим, ніби прийняло його повернення. Дмитро дістав із кишені стару фотографію. На ній — він, сестра, батько і мати. Йому було сім. Усі посміхалися. Він тримав паперовий літачок, який вони запускали у полі за домом. Тоді все було просто, невинно, до того дня, коли слова стали пасткою.
Він повернувся не за помстою. Не за відповідями. Не за правдою, яку вже не знайти. А щоб заглушити той голос. Щоб почути інший — власний. Тепер він звучав голосніше. Не кричав, але був. І цього вистачало.
Ввечері він увійшов у квартиру маВона схопила його обличчя в долоні, і він відчув, як її сльози впали йому на руки — теплі, солоні, немов море, яке вона стримувала стільки років.
