Завжди думала, що родина — це найміцніша опора. Що рідна сестра — це людина, яка перша підставить плече, коли всі інші відвернуться. Але, мабуть, я помилялася. Найгірша зрада прийшла не від чужих — вона прийшла від Оксани. Від моєї власної сестри.
Ми були зовсім різні. Я — старша. Завжди серйозна, стримана, з розумом у голові. Вона — молодша, запальна, з вогнем у очах. У дитинстві я за неї заступалася перед батьками, виручала з пригод, допомагала з уроками. Потім — з дипломом, з роботою. А найголовніше — з житлом.
Квартира, в якій ми обидві виросли, дісталася нам після смерті батьків. Три кімнати в центрі Києва — непогана спадщина. Документи були оформлені на мене, але я ніколи не вважала її лише своєю. Ми домовилися з Оксаною: вона там поживе, поки не вийде заміж, а я тимчасово зніму житло, щоб не заважати. Тоді мені запропонували гарну посаду на Подолі, і я подумала: чому б і ні? Потім повернуся. Родина ж.
Але «тимчасово» перетворилося на роки. Оксана вийшла заміж, народила, потім розлучилася. Потім привела іншого чоловіка. Коли я натякала, що хочу повернутися, вона одразу перебивала:
— Та годі тобі, тобі ж самій дві кімнати — забагато! А мені з сином і так тісно…
І все це з такою приємною посмішкою. А коли я заговорила прямо, вона раптом заявила:
— Взагалі-то, по-справедливому, квартира теж моя. Ми ж обидві тут виросли. І мама завжди казала, що все має бути порівну. Просто ти встигла оформити документи першою.
Це був удар. Я ніколи не була жадібною. Але почути таке… від Оксани?
Я подала до суду. Через місяць прийшла повістка — зустрічний позов. Вона найняла адвоката. Викопала якісь старі розписки, знайшла «свідків». Намагалася довести, що я нібито обіцяла їй «поступитися» квартирою. Навіть підробила якісь листи, де я, мовляв, відмовлялася від житла. Тоді я вперше відчула — сестра більше не сестра.
Суд тривав півроку. Я доводила очевидне. А Оксана усміхалася, приходила з сином і говорила: «Я просто захищаю інтереси дитини». Ніби я — ворог, а не тітка цього хлопчика.
Коли суд ухвалив рішення на мою користь, я не відчула радості. Лише пустоту. Я повернулася в свою квартиру — і все там було чуже. Меблі, запахи, навіть стіни. Ніби я зайшла в дім, де колись жила, але вже не своя.
Через два дні прийшов кур’єр. Приніс листа. Від Оксани. В ньому був один рядок: «Ти програла не мені — ти програла родину».
І знаєш, що найболючіше? Вона права. Я справді втратила родину. Але не тому, що хотіла грошей чи метрів. А тому, що одного разу вирішила відстояти своє. І тоді зрозуміла: кров — ще не запорука близькості. Іноді рідна сестра — гірша за ворога.
