**Сестри, або Плата за нерозділене кохання…**
Мати дуже любила актрису Євгенію Гаджий, тому назвала доньку її іменем.
Батько пішов від них, коли Жені було вісім. Життя ускладнилося, але зате припинилися щоденні свари. Женя вже була достатньо великою, щоб розуміти, через що лаялися батьки.
Мати кричала, що тато не пропускає жодної спідниці. Чого дівчинка не розуміла як гарні молодиці могли звязуватися з ним, знаючи, що він одружений.
«Достала. Не можу слухати твоїх безпідставних звинувачень. Краще з друзями проведу час, ніж з тобою», гарчав батько та виходив, грюкнувши дверима.
Женя раділа, коли його не було вдома. Мати не плакала, ніхто не кричав. До того ж, батько не приділяв їй уваги: на роботі до ночі, у вихідні до друзів.
Якось вони сварилися дуже люто, лунали зірвані голоси, брязкіт розбитого посуду.
«Тобі байдуже на нас, на доньку. Ти кидаєш не лише мене, а й її. Звісно, твої думки лише про жінок»
«То я можу забрати її з собою», відповідав батько.
«А твоїй новій дружині це сподобається? У неї вже є син, яким вона не займається справжній бандит росте»
Женя сиділа у кімнаті, затуляючи вуха, щоб не чути. Страшно. Тривожно. Раптом тиша. Відняла долоні, але вийти боялася. Незабаром увійшла мати, з опухлими від сліз очима.
«Налякалась? Не бійся.» обняла її. Сиділи мовчки.
«А тато? Він пішов? До іншої тітки?»
«Ти все чула? Вибач, забула про тебе. Нічого, ми впораємось, так? Чаю хочеш? З печивом?»
«Хочу.»
«Посидь тут, я трохи приберу на кухні.»
Витримавши паузу, Женя все ж вийшла. Мати змітала уламки та плакала. Дівчинка несміливо повернулась у кімнату.
На літо мати відправила її до бабусі, батькової матері. Та добре ставилася до них, а сина лаяла. Женя сумувала за матірю, але бабуся казала: «Треба, щоб мама заспокоїлася та знайшла тобі гідного батька.»
«Мені ніхто не потрібен, крім мами», відповідала Женя.
Наприкінці серпня мати забрала її додому. Раділи, обіймалися. Женя не відходила ані на крок.
«Йди, збери речі», відправила бабуся онуку.
Спочатку дівчинка не прислухалася до розмови дорослих.
«Коли скажеш доньці?» раптом почула голос бабусі.
«Скажу. Дякую вам», ухильливо відповіла мати.
«Я не хочу залишатися! Хочу з мамою!» вбігла на кухню Женя.
Нічого не зрозуміла, але злякалася, що її залишать назавжди.
Мати забрала її. Згодом Женя часто бачила її задумливою, з усмішкою. І їй теж ставало тепліше.
Якось мати прийшла не сама, а з чоловіком. Він подарував Жені коробку цукерок. «Дядько Богдан тепер житиме з нами», сказала мати.
У школі в деяких дівчат були вітчими. У когось добрі купували усе. «Вдвічі кращі за рідних!» хвалилася Оля. А Марія похмуро заздрила. У неї вітчим був суворий, сварив за двійки. Женя боялася, що дядько Богдан буде таким. Та ні носив шоколадки, морозиво, а мати поряд із ним усміхалася.
Життя мало змінилося. Лише сварки зникли, а мати рідше читала наніч.
«Ти вже велика. Спи.» Вимикала світло і йшла. Женя довго чула їхні розмови на кухні.
Коли мати запитала, кого вона хоче братика чи сестричку, Женя відповіла: «Нікого.»
Та через півроку зявилася криклива сестричка Ярина. Мати пестила її, не випускала з рук. Женя ревнувала.
«Мати тебе любить, просто сестричка ще мала», пояснював дядько Богдан.
Женя дивилася на малу з цікавістю, але відчувала: вона чужа.
Потім Ярина підросла. Мати просила Женю погуляти, пограти. У дівчинці прокинулася опікунська натура ніби грала у «живу ляльку».
Раптом Богдан помер. Уві сні. Тромб. Мати закрилася у собі. Повернув її до життя лише один випадок.
Ярина гуляла на дитячому майданчику. Штовхала хлопчика на гірці. Той у відповідь пхнув її вона впала, розбила лоба. Кричала, кров текла.
Женя підхопила сестру, принесла додому. Мати метушилася, мазала зеленкою. А Ярина скрізь сльози звинуватила сестру: «Це Женя мене пхнула!»
Мати накинулася на старшу. Кричала. Женя зачинилася в кімнаті, ридала.
Відтоді мати ігнорувала її. Женя зрозуміла: Богдана кохала, від нього лишилася Ярина. А її батько зрадник. Ображення на нього перейшло й на дочку.
«Який батько? Я його не бачила з того дня, як він пішов! АліТож коли Женя влаштувала власне життя та народила дітей, а мати, покрита білим простирадлом, лежала у холодному залі, вона нарешті зрозуміла: іноді найбільша помста це просто не повторити чиїхось помилок.
