Народилася я на Житомирщині. У чотирнадцять років поїхала до Львова навчатися у медичному училищі, жила у маминої рідної сестри. Пізніше мене направили на роботу до райцентру у області. Там я познайомилася із красивим парубком, який невдовзі став моїм чоловіком. Ми народили трьох прекрасних дітей.
Працювали тяжко, заробляли як могли. Якимось чудом придбали маленьку квартирку і перше авто. Це було Жигулі. На ньому ми кожного літа їздили на місяць гостювати на Житомирщину до моєї мами. В цей же час з Києва із своїми двома синочками приїжджала моя молодша сестра.
Знали б ви, як нам було добре у мами, і мама була безмежно щаслива, коли в її будиночку лунав дитячий щебіт і сміх.
Пізніше діти виросли, ми з чоловіком постаріли. Мама захворіла і потребувала догляду. Молодша сестра забрала маму до себе в Київ і там її доглядала. Раз у три місяці я їздила на чотири тижні до неї і допомагала їй з мамою. Щоб вона хоч трішки відпочила.
Далі мама померла. Ми наче залишилися такими ж дітьми, як сорок років тому.
Однак через пів року все кардинально змінилося. Адже настав час вступати у спадщину. Ми були рівноправними спадкоємцями. Нам від мами залишився будинок на Житомирщині, банківський вклад в Ощадбанку і чотири гектари поля.
Звичайно ж я вважала, що ми не будемо сваритися і зможемо домовитися. Проте моя сестра нічого і чути не хотіла. Вона думала, точніше була переконана, що я повинна відмовитися абсолютно від усього на її користь. Адже я поїхала із батьківського дому ще у дуже юному віці, а вона доглядала за мамою до її останніх днів.
Так, в дечому сестра і права, але ж ми приїздили кожного літа до мами. Допомагали їй біля дому. Купували і меблі і техніку в якості подарунків. Чоловік ремонтував все біля хати. А як мама захворіла – я жила у потягах, їздила допомагати сестрі.
Хоча, ми з чоловіком живемо на Західній Україні, у нас наче все є. Тому я вирішила, що таки відмовлюся від усього, лише щоб із сестрою зберегти гарні стосунки. У мене ж крім моєї сім’ї і сестри не залишилося більше рідних людей на цьому світі. А їй, мабуть ці маєтки більше потрібні.
