Телефон задзвонив рівно о сьомій ранку, коли Марічка лише встала й пішла на кухню ставити чайник. Вона глянула на екран і скривилася – дзвонила молодша сестра Соломія.
— Ало, Соло, що трапилося? Ти ж знаєш, я ще як слід не прокинулася.
— Марічко, терміново приїжджай до мами! — голос Соломії звучав схвильовано. — Я вже все вирішила, документи оформила. Продаємо мамину квартиру й влаштовуємо її у гарний пансіонат.
Марічка ледь не випустила телефон із рук.
— Що ти сказала? Який пансіонат? Про що ти взагалі?
— Не роби вигляд, ніби не розумієш! Мама остаточно глузує. Учора газ не вимкнула, а позавчора сусідка знайшла її на сходах — забула, на якому поверсі живе. Так більше не може бути!
— Соло, почекай. Давай спокійно обговоримо. Які документи ти оформила?
— Довіреність на продаж квартири. Мама сама підписала. Я їй пояснила, що це для її ж блага.
Марічка відчула, як усередині в ній закипає.
— Ти з глузду з‘їхала? Як ти могла таке робити без мене? У мами двоє дітей, до речі!
— А де ти була весь цей час? — огризнулася Соломія. — Приїжджаєш до мами раз на тиждень на годину й гадаєш, що виконуєш свій обов‘язок? А я щодня після роботи до неї йду, продукти ношу, таблетки слідкую!
— Я працюю з ранку до ночі, ти знаєш! І живу не за кутком, як ти!
— Ось саме тому я й вирішую, що для мами краще. Приїжджай, якщо хочеш попрощатися з квартирою. Завтра риелтор приходить оцінювати.
Соломія кинула слухавку. Марічка стояла посеред кухні з телефоном у руках і не могла повірити в те, що сталося. Молодша сестричка, яку вона ще недавно сприймала як капризну дитину, взяла й вирішила за всіх долю їхньої сімдесятип‘ятирічної матері.
Марічка швидко зібралася й поїхала до мами. Дорогою вона згадувала, як після смерті батька саме вона, старша, взяла на себе всі турботи. Допомагала грошима, вирішувала побутові питання, возила до лікарів. А Соломія тоді тільки закінчувала університет і жила безтурботним життям студентки.
Квартира мами була на третьому поверсі старої хрущовки. Марічка піднялася знайомими сходами й подзвонила. Відчинила мама — Ганна Іванівна, невисока худа жінка з ласкавими карими очима.
— Маріченько, серденько! — зраділа вона. — Що так рано? Щось трапилося?
— Мам, нам треба поговорити. Серйозно.
Вони пройшли на кухню. Мама поставила чайник і дістала із шафи печиво.
— Мам, розкажи, що було учора. Що ти робила?
Ганна Іванівна задумалася.
— Вранці встала, поснідала… Потім Соломійка приходила. Щось казала, якісь папери принесла.
— Які папери, мам?
— Не пам‘ятаю. Казала, що це важливо для мене. Щоб я підписала.
— І ти підписала?
— Так, звісно. Соломійка ж розуміється на таких речах. Вона ж економіст.
Марічка стиснула кулаки. Мама дійсно стала забудькуватою, але це не означало, що вона втратила право на власний вибір.
— Мам, а ти пам‘ятаєш, про що ще казала Соломія?
— Щось про пансіонат. Що там мені буде краще, що за мною доглядатимуть. Але я не хочу нікуди їхати, Марічко. Це ж мій дім.
В очах мами блиснули сльози. Марічка обняла її.
— Нікуди ти не поїдеш, мам. Я не дозволю.
У цю мить у двері подзвонили. Прийшла Соломія — енергійна жінка у діловому костюмі, з короткою стрижкою.
— О, ти вже тут, — сказала вона, побачивши Марічку. — Добре. Тепер можна обговорити усе по-дорослому.
— По-дорослому? — Марічка підвелася зі столу. — Ти називаєш дорослою поведінкою обман беззахисної жінки?
— Я нікого не обманювала! Мама сама підписала довіреність.
— Мама не розуміла, що підписує!
— А мама тут, до речі! — втрутилася Ганна Іванівна. — І годі лаятися в моїй хаті!
Сестри замовкли. Мама рідко підвищувала голос, і коли це траплялося, її слухали.
— Соломійко, поясни мені ще раз, що це за папери я вчора підписала.
Соломія сіла поруч і взяла маму за руку.
— Мам, я оформила довіреність на продаж квартири. І знайшла для тебе чудовий пансіонат. Там чисто, є лікар, готують здорову їжу. У тебе буде окрема кімната, і ми зможемо навідувати тебе.
— Але я не хочу продавати квартиру, — тихо сказала мама. — Тут усе моє життя. Тут жив твій тато.
— Мам, тобі небезпечно тут самій. Можеш газ забути вимкнути, впасти…
— У мене є сусіди, є ви.
— Сусіди — чужі люди. А ми працюємо. Марічка живе на іншому кінці міста, я теж не можу бути поруч щохвилини.
Марічка не витримала.
— Соломіє, ми можемо знайти сидільницю. Або я візьму маму до себе.
— Сидільниця коштує дорого. А у тебе однушка, куди ти маму поселиш?
— Як-небудь влаштуємося!
— Як-небудь? — Соломія підвищила голос. — Марічко, годі вдаватиАле в той момент, коли все здавалося втраченим, Ганна Іванівна тихо сказала: «Доню, найкраще рішення — коли ми слухаємо не лише розум, але й серце.»
