Снився мені дивний сон, ніби все життя минуло на старій полтавській околиці, де вишні цвітуть навіть узимку, а кури читають класику під верандою. Було в тому сні два будинки в одному, розділені старезним тином і родинними образами; хата залишилась моєму чоловікові Ярославу та його сестрі Лесі після смерті бабуні. Дах протікав, вікна запотіли від старості, але ми з Ярославом вирішили впустити світло в ці стіни, відновити фундамент, а потім і все інше.
Поділили спадщину тихо: свекруха Оксана, звикла до багаття міських фар, махнула рукою живіть, мовляв, у селі, як хочете. Ми відразу з Лесиним чоловіком, Степаном, назбирали гривень, купили шифер, цемент, вистругали плуг. Хоч і хотіли разом усе робити, Леся тільки сердито зітхала: не вкладатиме вона ні копійки у цю халупу на кривих качиних лапах. Степан слухняно вийшов на двір, збирав яблука, мовчав.
Для нас цей дім був мрією. Втомлені тіснотою київської гостинки, ми хотіли власну господу простору, своїм духом наповнену. До міста рукою подати, своя автівка є. Мріявся нам власний сад і довгі вечори біля печі.
Для Лесі ця частка була дачею-міражем: приїде на літо шашлики, сонце, дитячий сміх. Говорила, аби на неї не розраховували.
Чотири роки ми з Ярославом крутилися навколо ремонту. Залізли в борги, але зробили ванну, провели опалення, замінили проводку, поставили нові вікна, ґанок зашклили. День і ніч усе йшло, як у маренні: я розчиняла глину цегла за цеглиною, а Ярослав молотком забивав снаги в новий дім.
А Леся тим часом то купалася в Чорному морі під Одесою, то гори зазирала жили для себе. Потім народила Данилка й засіла на декрет. Повернулась, як тільки відпустка добігла кінця: грошей поменшало, рушати стало нікуди. Тоді згадала про свою половину дому. Та та сторона давно згнила, вікна вивітрились, опалення й слід простив, надворі холод, у хаті цвіль.
Жити з немовлям в тій половині було справжньою карою. Леся з валізою в руках прийшла проситися впусти на тиждень. Серце не камінь пустила. Данило шумний, наче дві Лесі, а сама Леся поводиться, ніби господиня на весь світ. Думала втекти і втекла: на тиждень до подруги Марії, вона якраз їхала у Львів, тож я пригляділа за хатою.
Повернулась через місяць, а Леся й досі пече млинці, сміється на всю оселю, Данило бігає босий. Я питаю: «Коли ти збираєшся додому?» «А куди мені йти? Тут затишно! У місті душно» відповіла вона. Наступного дня сказала, що ми з Ярославом веземо її у Полтаву вона відмовилася. «Ти ж навіть не прибрала за собою! Це дім, а не санаторій!» «Яке ти маєш право? Це ж і мій дім!» «Твій дім там, за стіною!»
Пробувала нацькувати на мене Ярослава, але й він устав: усе, Леся, перебула вже свою гостину. Повернулась додому ображена, а ввечері дзвонить Оксана свекруха: що ви робите, це спадщина! Син їй усе вичерпно пояснив разом пропонували вкладати гроші, була б хата на дві родини, а тепер що?
Вирішили купити Лесину частку. А вона призначила ціну таку, за яку дім можна придбати вже із золотим дахом і фонтаном. Торг не вдався.
Тепер тільки сварки: прийдуть, поїдять, влаштують галасливе застілля, щось поламають, квіти вирвуть. Будуємо з Ярославом паркан аби зовсім відгородитися. Ніхто вже не шукає компромісів, Леся сама це забажала.
Снилося, що паркан той росте в небо, а хлопчик у вишиванці стрибає через дощову хмару, сміється і кличе гойдати стару грушу ще вище.
