Того літа, як я вийшла заміж за Тараса, минуло вже вісім років. Людина добра, чуйна, з відкритою душею. Лише одна біда — його сестра Оксана. Жінка з невичерпною фантазією та неймовірним хистом обертати будь-яку розмову на натяк… про дорогий подарунок.
Вона ніколи не казала прямо. Її слова завжди звучали як невинні роздуми:
— А діти так хочуть на той новий мультик, але квитки зараз неможливо дорогі, — зітхала вона, і мій Тарас, лише почувши це, негайно купував квитки, вів небожів у кіно та ще й годував їх солодощами.
— Яка ж чудова погода, — продовжувала Оксана, — а ви все вдома. На карпатські гірки б з’їздили! — І хто ж, на вашу думку, везе її дітей на атракціони? Звісно, ми. І все — за наші гроші.
Я не ловлю натяків. І не хочу. Вважаю — краще говорити прямо. Потрібно щось — попроси. А не крути, немов сама нічого не бажала.
Та Тарас завжди швидко реагував на її «натяки». Він обожнював небожів до нестями. Але те, як він їх балував, переходило всі межі. Велосипеди, телефони, розваги — це стало звичним. Оксана лише кинеть погляд — і чоловік уже біжить виконувати.
Недавно були іменини у Юрка — сина Оксани. Ми вже подарували йому розкішний велосипед, що коштував нам чималих грошей. Я була впевнена — цього більш ніж достатньо. Та, як виявилося, для Оксани «двоколісник» — дрібниця. На її погляд, хлопчикові терміново потрібно до Італії. І, звісно, не самому — а з нею. Хіба ж дитина може одна?
У її мові це звучало так:
— Юрко так мріє побачити Рим. Очі просто сяють…
Тарас того дня привіз небожеві замість путівки — торт і вишиванку. Я працювала, а чоловік поїхав сам. І це, як ви здогадалися, був холодний душ для сестри.
Але Оксана не здалася. Її прохання росли рік у рік. Чоловікові це, здавалося, не заважало. Наших дітей у нас не було, і він віддавався небожам цілковито. Можливо, тому, що його батьківській енергії не було виходу.
І ось — довгоочікувана звістка: я вагітна. Чоловік плакав від щастя, цілував живіт, не вірив. Він мріяв про це роками. А потім прийшла Оксана…
І знову — з проханням. На цей раз про поїздку до Кракова на свята. І, звісно, з дітьми. Тарас відмовив. Вперше. Сказав, що скоро стане батьком, і тепер усі ресурси — для сім’ї. Тоді сестра спалахнула.
Наступного дня вона подзвонила мені. Кричала. Звинувачувала.
— Як ти посміла?! Це все твій підступ, щоб забрати в моїх дітей єдиного чоловіка, який про них дбав!
Я мовчки поклала слухавку.
А потім — нова сцена. Небожі підстерігли Тараса біля роботи. Протягнули саморобні листівки.
«Дядьку, будь ласка, не кидай нас…»
«Навіщо тобі свої діти, коли вже є ми?..»
Хтось явно допомагав їм складати текст. І цей «хтось» був передбачуваний.
Тарас прийшов додому, сів на диван, подивився на листівки… і ніби щось у ньому клацнуло.
— Я просто дурень, — сказав він. — Скільки років я це терпів? Ці «зламана піч», «нема грошей на шубу», «тато втік — дядьку, допоможи». Вона завжди використовувала дітей, щоб мною маніпулювати. А я — вірив. Дурень.
І раптом він дістав блокнот. Почав записувати все, що пам’ятав: велосипеди, телефони, табори, поїздки, техніку, одяг, квитки в цирк. Підсумок — чимала сума.
А потім — фінал. Фінал по-оксаниному.
Вона прийшла до нас. Стояла в передпокої, ніби господиня, і сказала:
— Раз у вас скоро буде маленький, може, зробиш останню добру справу? Подаруєш нам авто. Не нове, я ж не нахабна. Просто щоб дітей возити…
Тарас без слів подав їй блокнот.
— Ось сума. За все, що отримала. Поверни. У тебе півроку. Далі — до суду.
Вона вилетіла за двері, грюкнувши так, що з полиці впала мітла.
Після цього посипалися повідомлення. Подруги Оксани атакували мої соцмережі. ПиА потім настала тиша — і вперше за довгі роки ми відчули справжній спокій.
