«Він же зовсім на мене не схожий!» – вигукнув з екрана герой низькоякісного серіалу. «Ти що, сліпий? Він – твоя копія!»
Володимир напружено посміхнувся й глянув на дружину. Адже саме вона запропонувала провести вечір за чаєм та серіалом. Якби хтось тоді сказав, що саме ця «мильна опера» розіб’є їхню родину на шматки, він би лише реготав.
«Між іншим, я його розумію», – холодно промовив Володимир, не відводячи погляду від телевізора. «Мої сини теж зовсім на мене не схожі. Жоден. Усі чотири – твої двійники. Може, і мені варто зробити тест ДНК?»
«Дуже смішно», – скривилася Марія. «Ще щось придумаєш?»
«Я серйозно. Мені все розповіли. Я знаю, що діти – не мої.»
«Що ти несеш?! Хто тобі це наговорив?!»
«Одна людина. Колега. Він просто подивився на наше сімейне фото й спитав: ‘Ти впевнений, що вони твої?’ І знаєш що? Я раптом зрозумів, що ні. Не схожі. Ні зовні, ні характером.»
Марія зблідла. Серце стиснулося від болю, образи та паніки. Стільки років разом. Стільки літ плече до плеча – лиха, радості, хвороби, сесії, пологи. А він… він просто подивився на фото та повірив першому-ліпшому.
«Ти справді думаєш, що я двадцять років тобі брехала? Думаєш, я змогла б підкласти тобі чужих дітей?! Ти з глузду з’їхав?!»
«Годі вдавати! Ти ж сама бачиш! Вони всі – твої копії! А я для них хто – дядько?»
«Хто вона?» – раптом запитала Марія льодяним тоном. «Ця жінка, яка тобі таку дурню в голову засіяла?»
«До чого тут жінка? Це чоловік! Колега! Він сам через це пройшов.»
«Звичайно. А ти – як хлопчисько. Перший же вітер – і вже несеться. Розлучаємось?»
«Розлучаємось», – спокійно сказав він. «Хочу зробити тест. Якщо виявиться, що жоден із них не мій – крапка. Нехай у графі ‘батько’ буде прочерк.»
Діти, дізнавшись, що батько сумнівається в їхньому родинному зв’язку, перестали з ним розмовляти. Старший, якому вже виповнилося вісімнадцять, заявив, що більше ніколи не назве його татом. А найменший, п’ятирічний, лише дивився на нього з плутаниною та питав: «Тату, ти що, образився?»
Родина розпадалася. Друзі, родичі, колеги були в шоці. Марія – у розпачі, Володимир – глухий до будь-яких аргументів. А причина? Дівчина на ім’я Оксана, новачка на роботі, молода, амбітна, з білосніжною усмішкою й манерами мисливиці.
«Не зрозумій неправильно», – шепотіла вона Володимиру за кавою. «Просто дивно, що діти нічого від тебе не успадкували. Ні рис, ні вдачі. Хоча таке, звісно, буває…»
Спочатку він сердився, потім почав вагатися. А згодом – повірив. І ось – суд, аналізи, тести. І чотири висновки: Володимир Шевченко – батько. Біологічний.
Оксана плакала, благала пробачення, клялася, що це кохання. І що вона не бажала лиха. Володимир одружився з нею через тиждень після розлучення.
Але нове життя не склалося. На роботі – бойкот. Звільнили швидко. Оксану теж. Друзі відвернулися. Сусіди плювалися йому вслід. А незабаром Оксана зібрала речі та пішла – «не витримала тиску».
Він спробував повернутися. Постукав у знайомі двері.
«Прости», – сказала Марія. «Ти нам більше не потрібний. У нас усе гаразд.»
І Володимир залишився самотнім. Без родини. Без друзів. Без дітей, на яких він, як виявилося, був схожий набагато більше, ніж міг уявити.
