Колись давно, ще до того, як усе стало теперішнім, Сергій повернувся у своє рідне поліське село, привізши з собою наречену справжню українку, Маланку. Там, на краю Десни, стояла старенька хата, що залишилась Сергієві від бабусі по материній лінії добро, у якому відчувалась тяжка праця і тепло рук кількох поколінь.
Маланка зраділа: «Ти знаєш, Сергію, тут такий спокій, така земля благодатна», казала вона, вдивляючись у нескінченні лани і обійстя.
У місті ж Сергій нічого не мав, тулити ся треба було б у крихітній кімнатці гуртожитку його сестри. Колись він там і жив з Оленою та її старшим сином, де місця ледве вистачало, а про окреме життя годі було й мріяти.
Олена завжди бурчала: «То там з килимами допоможи, то дітей вигуляй, то по всій хаті порядок наведи!» А дітей у неї троє: Грицько, Остапчик і мала Соломійка максимум енергії, кругом галасу й клопоту. Її чоловік або був на курсах у Львові, або гостював у своїх батьків, тож на Сергієві були всі хатні справи.
Грошей Сергій теж не наживав, бо здавав і так невелику свою зарплату сестрі йому лишалося хіба на хліб і сірники. Відколи Маланка стала частіше приходити до нього, він нарешті наважився витрачати гроші й на себе, але за це Олена влаштувала скандал і буквально вигнала Сергія із гуртожитку. Довелося йому відпрацювати ще два тижні та жити тимчасово у Маланки.
Переїзд у село був, як ковток волі. Хоч і без родичів навколо, але багато хто памятав Сергія ще змалечку хлопчаком він допомагав бабусі, ганявся з місцевими дітлахами по стежках.
Мати Сергія мешкала на Вінниччині. Батьки Маланки далеко на Слобожанщині, тож на підмогу не сподівались.
Молоді розписалися тихо, без гостів, і заходилися гніздо вити. Маланка влаштувалася нянею в дитсадок, Сергій працював на лісопилці. Доброта людей сусідка баба Палажка віддала їм козу; сама вже не могла впоратись. За це щодня носили їй півлітра свіжого молока, а згодом завели ще й пару курей та чотири вівці.
Жили скромно, та хазяйство рятувало. Маланка підробляла кравчинею шила на замовлення, аби до зарплати дотягнути. Згодом у них зявився син, Миколайчик.
Ось уже здавалося найважче позаду, як несподівано навідалася Олена з дітьми. Давно вже брата не бачила, та й донька Соломійка навіть не памятала його.
Я й сама тут у бабусі на канікулах була, згадала Олена, тільки мені все тут не цікаво було, всі канікули в городі!
Памятаю, усміхнувся Сергій, після тижня сама просилася додому, а я тут усі три місяці гарцював.
Але я зараз на море хочу, от залишу вам діточок! весело сказала Олена.
А з ким же вони будуть?! здивувавсь Сергій. Ми ж обидва працюємо. Я буваю у відрядженні по кілька днів.
Село ж! Самі себе приглядять! змахнула рукою сестра.
Самі? Ні, залишай сама або бери з собою. Маланка точно не погодиться.
Ти брат чи хто? Сам дружині скажи і досить!
А твій чоловік, хіба нічого не допоможе?
Він відпочиває каже, йому теж перепочити треба
Поки сперечалися, дітлахи Олени вже гасали по всіх закутках. Почулося страшенне верескання з подвіря. Сергій вибіг у сінечки дивиться: поки дорослі балакали, діти випустили поросятко. Те гасало вздовж грядок, а малі за ним сміх, крики, город витоптаний
Сергій спіймав-таки свиню, але половина буряків знищена. Потім дітям заманулося подивитись на козу з козенятами теж збиткувалися, лишень капусту довелося списати на збитки.
Сергій сердився, Маланка мовчки переживала, але малеча знову побігла надвір.
Ну граються діти, легковажно сказала Олена, село ж, що з того?
Наш Миколай навіть у три роки так не робить!
От ще встигне дожене.
Невгамовна парочка побігла до курей: кольорові курочки й різноманітні яйця дуже всіх цікавили. Та півень у нас був бойовий вони тільки пробилися до курника, а він назустріч: заклював, налякав, заґавкав по-дорослому.
Яке у вас дивне господарство! обурилася Олена. Тільки й стережете своє добро!
А ти дітям розкажи, що в селі свої порядки. Не тикайся до чужого, й біди не буде. До речі, корови сусідські щоранку пасеться тут, а гуси самі знаєте, зліші за півня; собак у дворі чимало, а за обійстя вночі краще не виходити.
Та ти мене лякаєш! образливо кинула вона.
Попереджаю просто.
У цей час двері рушив сусід з Олениним старшим Грицем. Виявилось, той спробував закурити біля сараю. «А якби пожежа? Дощів давно не було!» сварився дядько.
Сергій втомлено зітхнув: «Олено, не потрібні мені такі клопоти. Бери діток із собою на море. Акулам лише не завадьте…»
Та ви всі тут якісь чудні, село не таке, як місто! Я ж тобі допомагала, пригадай!
Я не забув, спокійно відповів Сергій, але тоді я віддавав тобі останню копійку із зарплати.
Олена розлютилась, зібрала дітей докупи:
Все, їдемо! Батьки чекають вас, звернулась вона до своїх.
Ми не хочемо! схлипували малюки.
Але вранці гості поїхали. Сергій із Маланкою тоді ще довго згадували той галасливий візит, зітхали та усміхались кожного разу, коли порося знову вибігало на город але вже не за дітьми, а за власними чарами.
Такі вже то були часи, правду кажучи суміш клопоту і тепла, родинної сварки та щедрої душі нашого рідного села.
