Вступ. Вимірюй душею, перевіряй розумом
5 березня
Дорогий щоденнику,
Ну що розповім Дівчата сьогодні як завжди рятували мої нерви. Але все по черзі.
Дівчата, ви б знали, що сьогодні сталося! почала я, сьорбаючи каву у «Львівській майстерні шоколаду» на Подолі. Уявляєте, заходить сьогодні моя свекруха зі своєю каструлею борщу! Мовляв, її борщ, мовляв, мій не такий. Бо її синочок з дитинства тільки її їсть!
Я вжарила ковток кави і тільки бокал вина відсуваю, аж тут Ліза ручку мені лагідно погладила:
Та не переймайся так! Бач, мабуть, нудно людині стало. Дитина одна, ось і знаходить як себе зайняти. Борщ то півбіди. Побачиш, ще сама попросиш, аби її страва вдома була. А ти ж тепер менше куховариш.
Ага, ага так вона скоро взагалі переїде до нас! зітхнула я. Ти ж памятаєш, як ми перед святами купували той комплект білизни?
Той, дорогий, що на подарунок?
Той-так! А вона викинула!
Ліза аж розлила фруктовий чай по рушнику.
Бо, каже, не таке! Для здоровя шкідливо! Ні труси, ні бюстгальтер! А якщо б я сказала, скільки він коштував знову скандал був би. Викинула і все!
Але ж вона так про тебе піклується! сміється Ліза, а сама вже серйозно: Але навіщо вона копирсається у твоїй білизні?
Теж би знати! я відклала салфетку на стіл і почала витирати стіл. Ой, наврочила! Тепер не відпере!
Ольга, яка аж досі мовчала, забрала у мене серветку:
Соню, спокій! Ти якась нервова стала, ні до чого це.
Як тут не станеш! Доки ми жили з чоловіком на орендованій квартирі, все чудово було! А зараз щойно купили власне помешкання все, я наче інфузорія під мікроскопом! Хоче, приходить коли заманеться, робить що хоче. І весь час «я ж допомогла з першим внеском, тепер маю право». То вже тепер вічний борг?
Замки поміняй.
Не можу! Чоловік їй ключі віддасть, образиться, бо ж мама! Це ж не ділиться через такі дрібниці
Подруго, ти ж була найзухвалішою ще у школі! Де твоя впертість?
Загубилася у круговерті розчарувань, відпила вина й усміхнулась. Та що там Треба те питання вирішувати інакше, а то з такою вдачею вже і син боятись мене почне: «Чому ти, мамо, зла?» А що я йому скажу? Виходить, маєте рацію, дівчата
Ой, дівчата, якась сирота мені потрібна, щоб борщ варити самому довелося! регоче Ліза, подає офіціантці знак. По солоденькому?
Давайте я вже витираю вологу під очима і сміюся. Хочете покажу, який я торт нещодавно на весілля пекла? Сама в себе не вірю! Шість замовлень наперед
То підсунь же свекрусі Ярика до внука! регоче Ліза, хай таки діло знайде.
Та де там Її це не цікавить. Одразу «ой, спина, нога, голова». А якщо з чоловіком відправити до бабусі на село?
Ольга глянула на мене з-під брів:
Ти геній! І їм спокійно, і Ярик бабусин борщик їсть. А там, на її кухні, з правильних тарілок!
Дівчата регочуть, адже знають, який із Ярика парубок після цукерок: такий вередливий, що на дитячих святах за ним око та око!
Олю, а ти як живеш? Щось ти мовчазна
Та як Зовсім недавно після весілля, і все тихо. Навіть думаю: чи то добре?
Ліза знизує плечима:
Може, тобі пощастило на адекватну свекруху?
Оля мовчить, а згадує слова Марусі Петрівни на весіллі:
Олюню, я не пундик і не купюра, щоб тебе вразити. Може будемо сперечатись, але головне це сімя і щастя мого сина. Якщо вже вибрав тебе значить, знайшов щось таке. А час покаже.
Мене відвертість тоді збила з ніг. Олега я зустріла на весіллі у друзів. Стою, вся на шпильках, а підійшов до мене коротенький, кремезний хлопець.
А чого не ловиш букет? Не хочеш заміж?
Не хочу, кажу, підсміюючись. Та й не кожна мріє про штамп у паспорті. Комусь просто любити і бути любленою треба. А ще на підборах з місця не стрибнеш.
Весь вечір спілкувались, він провів мене додому і навіть руку поцілував.
Я лежала цілу ніч і уявляла, що б сказала моя бабуся.
От би пораділа! сміялась я про себе, згадуючи мудру, стриману Стефанію Степанівну.
Бабця виховувала мене сама з пяти років батьки розлучились, мама поїхала, а вона і листувала, і гроші висилала, аж згодом пропала. Я зрозуміла, що справжня сімя це бабуся поруч. Я була колючим підлітком, зганяла злість на найдорожчій людині, але все ж поверталася до мяких рук і гарячої тарілки супу.
Коли мені виповнилось пятнадцять, бабця захворіла. Тоді життя змінилося: лікарні, ліки Тільки друга Соня та Ліза підтримували.
Бабця боролась як могла, протягла довше, ніж казав лікар. Пішла з життя, коли я вже була на першому курсі.
Мама приїхала через два місяці після похорону. Образилася, що квартира та пай залишилися мені.
Несправедливо! Ділитися треба!
Я, як ніколи, висловила все, що наболіло, а мама просто поїхала. Відтоді я сама та з подругами. Ліза підсадила до тата у фірму.
Мріяла про сімю у Лізи, Соня виживала з мамою. Ми завжди тримались разом. У найважчі моменти рятували одна одну.
А далі був Олег. Два роки разом, одружились. Ліза мусила ловити мій жупан! Хоч казати не моя справа, все було не її. Та я сама вже тоді інша стала, навчилась просто довіряти болю та радощам.
Коли я дізналася про вагітність, ледь не повірила: лікарі обіцяли лише ЕКО, іншим шляхом ніяк. А воно сталося!
Свекруха наче раділа, але все одно була дивно стримана.
Все було б чудово, якби не те, що через рік не стало Олега. Він потрапив у ДТП по дорозі з роботи. Мене неначе вирвало з життя. Маруся Петрівна сама запропонувала переїхати до нас із Яриком, але не змогла розлучитися з квартирою, де все про нього нагадувало.
Я просила її частіше бути з Яриком. Бачила, як вона відтаює у столітній бабусі ніби відроджувалась душа.
Зимові свята ледь пережила. Ми планували в сімейному колі поїздку у Карпати, а замість того подались із Марусею та Яриком на кілька днів у Чернівці. Мокрий сніг, сум, лише море і хвилі підняли трохи настрій.
Саме там, на березі Прута, Маруся сказала раптом:
Добре, що ви в мене є Могла ж тебе теж втратити, якби
Чому? здивувалась я.
Максим! Той приходив до мене й сказав, що Ярик не Олегів.
Дихання мені перехопило.
Ти повірила?..
Вона здавила мені пальці:
Якби вірила ти б зі мною зараз не говорила. Мені тільки син був важливий: якщо він довіряв і я довіряю.
Я знала: в ті важкі дні до мене Максим не потикався а от Лізі діставалось. Після того, як вона вигнала Максима з квартири, більше його і не бачили ні я, ні Ярик.
Під час весілля Лізки вже, коли все здавалося трохи легше, я вперше відчула: хочу називати Марусю мамою. Коли вона сміялася, танцюючи з Яриком, я нарешті вимовила:
Мамо
Це було по-справжньому.
Ось такий у мене день, мій щоденнику. Болісний, але довгий і чесний шлях до любові виміряний душею і перевірений розумом.
До завтра ОльгаВечір стік у промені старих ліхтарів, і кава давно охолола, але втома розчинилася між сміхом, сльозами й теплом долонь. Ліза й Соня вже збиралися додому, а я дивилася на них і розуміла: у кожної своя битва, свої межі й свої перемоги.
Колись мені страшно бракувало опори тепер знаю, її творимо самі, з маленьких рішень, із відвертості та тих хлипких мостів, які ми збудували між нашими серцями. Родина то не просто кров, а вибір любити і приймати. Навіть коли боляче, навіть коли здається, що сили уже немає.
Я повернулася додому тихою вулицею, несучи в кишені крихітний залишок смутку й сили одночасно. Вдома Ярик уже спав, а на столі лежала намальована ним листівка: наші з ним пальці дві різнокольорових рукавички і велике, невміло виведене «Мама».
Я притулилася щокою до цього паперу й вперше за довгий час розсміялась крізь сльози.
Сімя це коли тебе чекають і люблять так, як ти є. А решта навчишся.
Я ще раз подякувала вголос світові за своїх дівчат, за Марусю, за можливість бути мамою Ярику, і за віру, що далі обовязково буде світліше. Тому що ми є одне в одного. І поки ця любов жива попереду тільки добро.
Усе вийде. Завтра буде новий день, нова кава й новий вибір якого торта спекти на замовлення й про що помріяти на подушці. І нехай кожен день вимірюється душею, але обовязково перевіряється любовю.
