Я кохала чоловіка, а він був відданий лише своїй матері.
Ми з Соломією дружили ще зі школи, а потім вступили до одного університету у Львові. Історія, яку я розповім, трапилася з нею на четвертому курсі, і до цього дня я не можу змиритися з несправедливістю, що її спіткала. Все починалося як казка — з несподіваної спадщини, шансу змінити життя, переїхати до столиці. Але закінчилося зрадою — найпідлішою, яку тільки може заподіяти родина.
Старший брат її батька, дядько Богдан, все життя провів у Києві. Він з нуля побудував бізнес, розбагатів, але в особистому житті йому не пощастило. Не було в нього ні дружини, ні дітей, і всю свою теплоту він віддавав небозі. Саме Соломія була для нього світлом у житті. Він балував її подарунками, дзвонив щотижня, цікавився навчанням. А потім він помер. Тихо, на самоті. Довго хворів, але нікому не говорив. Соломія дізналася про його смерть лише після похорону — її викликав адвокат.
Виявилося, дядько залишив їй у спадщину квартиру в самому центрі Києва — простористу, з високими стелями, після ремонту. Батько Соломії отримав частину грошей, а ось житло було заповідане саме їй. Тоді здавалося, що перед нею відкрилися всі двері — Київ, нове життя, можливості. Лише одна обставина руйнувала плани: у Соломії було молдавське громадянство, а отже, оформити спадщину вона не могла. У неї був лише рік на те, щоб знайти рішення.
Батько запропонував вихід — оформити квартиру на небогу, доньку його молодшої сестри, Марічку. Та давно жила в Києві, була заміжня за українцем, народила сина й уже отримала громадянство. Марічка відразу погодилася допомогти: мовляв, оформимо, а як тільки Соломія вирішить питання з громадянством, перепишемо назад. Усі повірили.
Соломія влаштувалася до київського університету, оселилася в гуртожитку й почала збирати документи. Все йшло добре — вона вчилася, підробляла, подавала на посвідку на проживання. А потім Марічка з’явилася на порозі й сказала, що розлучається, і їй з сином треба десь жити. «Зовсім ненадовго», — запевняла вона. Соломія не сперечалася, впустила. Тоді вона ще не знала, що впускає у своє життя біду.
Через три місяці Соломія прийшла до своєї квартири. Її речі стояли у пакеті в тамбурі. Двері не відчинялися — замок було змінено. Вона звонила, стукала, плакала. Ніхто не відповідав. Тоді викликала поліцію. Коли приїхали працівники, двері відчинила Марічка — спокійна, впевнена. Вона показала їм документи, а ті тільки розвели руками. Усе за законом. Навіть сусіди в один голос підтвердили, що тут живе лише «Марійка» з дитиною. Про Соломію — жодного слова.
Соломія стояла посеред під’їзду з валізою, а по щоках котилися сльози. Я приїхала за нею, посадила в таксі й забрала. Вона тоді не сказала жодного слова — тільки дивилася у вікно, стиснувши губи. Потім були суди, листи, адвокати. Усе даремно. Квартира, яка мала стати початком нового життя, виявилася вкраденою, і вкраденою своїми.
Тепер Соломія живе в орендованій кімнаті. Працює на трьох роботах, збирає на нове житло. А Марічка, за останніми чутками, вдруге вдало вийшла заміж. За того самого ріелтора, через якого продала київську квартиру.
Отак буває: ти віриш, сподіваєшся, довіряєш. А тебе — зраджують. І не вороги, а свої. Родина…
