Серце, яке знову навчилося битися
Олег поспішав додому, як ніколи раніше. І не дивно! Останніми днями в їхній хаті відбувалося щось неймовірне. Ще вчора Валя, його дружина, раптом… зварила борщ. Здавалося б, ну й що? Дружина приготувала вечерю — звичайна річ. Але тільки не в них.
Півтора роки Валентина була тінню самої себе. Після трагедії, яка забрала їхню єдину доньку, вона ніби померла разом із нею. Оленка загинула на пішохідному переході — всього 17 років, тільки почала жити, вступила до університету, була розумницею та красунею… А потім — машина. І пустота. Більше дітей у них не було. Хотіли, лікувались, але марно. Змирились. Вирішили: є дочка — і слава Богу, будуть онуки…
Але смерть Оленки зламала Валю. Вона перестала бачити світ: ні чоловіка, ні сонця, ні себе. Лежала годинами, не встаючи. Не милася, не їла, не говорила. Пішла з роботи, бо усмішки колег завдавали болю. Чорна хустка міцно закріпилась на її голові, а в хаті поселилася тиша — глуха, як смуток.
Олег намагався говорити, переконувати, умовляти, витягати її з цієї прірви. Потім втомився, перебрався на диван. Її мати, сива, знесилена від безпорадності, намагалася достукатися: «Ти молода, тобі 36, йому 40. У вас все життя попереду… А ти себе хорониш».
Але все було марно. Валя ніби чекала чогось — або когось.
І ось тепер… Вона мила вікно. Без сліз. У тій самій чорній хустині, але вже з вогником в очах. І навіть промовила:
— Я підсмажила картоплю з грибами. Іди мий руки, будемо вечеряти.
Олег заціпенів. Він не вірив своїм вухам. Щось змінювалося.
Спочатку обережно — Валя почала виходити на вулицю, відвідувати родичів. Потім — усмішки, рідкісні, але живі. На весілля племінника зняла траурний одяг, підстриглась, зробила макіяж. Купила сукню. Вони поїхали в санаторій на море. Сонце, шум прибою, теплі вечори — все це оживило їх. Там у них вийшов другий медовий місяць. Смішно, ніяково, як у молодості. Вони сміялися, цілувалися… І саме там Валя вперше побачила Оленку уві сні. Донька була радісною, сяючою:
— Мамо, ми скоро знову будемо разом. Потерпи трохи…
Прокинувшись, Валя знала: їй скоро йти. Це не лякало. Але чоловікові не сказала — навіщо його тривожити?
Після повернення її запросили назад на роботу — колега пішла на пенсію. Через кілька місяців на підприємстві почався медогляд. Валя відчувала слабкість, але мовчала.
На УЗД молодий лікар раптом усміхнувся:
— Вітаю. У вас буде дівчинка!
Валя подумала, що їй почулося.
— Моє серце?
— Ваше теж. Але ви чуєте серце вашої донечки, — засміявся лікар і покликав Олега. — Татуню, знайомся з донечкою.
Вони обійнялися, і обоє заплакали.
Вагітність пройшла неймовірно легко. Валя літала, немов на крилах. В строк народилася дівчинка. З першої секунди мати впізнала: вона — точна копія Оленки. Хотіла назвати так само, але родичі відмовили: «З ім’ям може й доля перейти…»
Назвали Соломією — «мирна, щаслива».
Зараз Соломійці вже п’ять. Вона все більше нагадує Оленку — не лише обличчям, а й характером. Та сама усмішка, ті самі улюблені ляльки, пісні, танці. Та сама тиша і світло в очах.
А Валя з Олегом ніби ожили. Живуть. Сміються. Дихають. Їхній дім знову повний щастя, і в ньому лунає дитячий сміх. А в серці — подяка і любов.
Життя повернулося. І залишилося.
