«Щось так коти душу гризуть» — моє рішення про дідуся розриває мені серце
У невеличкому містечку під Києвом, де старі липи дарують тінь у спеці, моє життя у 38 років опинилося на межі. Мене звуть Олеся, і я прийняла рішення, яке рятує нашу родину, але мучить мою душу. Мама плаче, а я, попри біль, знаю — мушу стояти на своєму. Відправити дідуся до пансіонату — це не зрада, а вимушений крок. Та чому ж мені так важко?
Руйнівний тягар
Мій дідусь, Іван Михайлович — людина, яку я обожнювала з дитинства. Його розповіді про війну, його лагідні очі, його теплі долоні — усе це було частиною мого світу. Йому 87, останні роки він сильно знеміг. Хвороба Альцгеймера забрала його пам’ять, ясність, незалежність. Він забуває, хто я, плутає день із ніччю, інше йде з дому та губиться. Мама, Наталя Петрівна, у свої 62 роки намагається доглядати за ним, але це її вбиває.
Ми живемо втрьох у нашій старій хрущовці: я, мама й дідусь. Мій чоловік, Андрій, і наші двоє дітей, Софійка та Дениско, зняли інше житло — у квартирі стало неможливо. Дідусь потребує постійної уваги: може відкрити газ і забути, розлити чай, кричати вночі. Мама не спить, її здоров’я гіршає, а я метуся між роботою, дітьми та спробами допомогти. Ми на межі — і тілом, і душею.
Вигідний крок
Я довго заперечувала, але місяць тому зрозуміла: дідусю потрібен професійний догляд. Знайшла гарний пансіонат біля міста — чистий, з добрим персоналом, де за ним стежитимуть цілодобово. Вирішила сама сплачувати його перебування, щоб не обтяжувати маму. Це дорого — майже 20 тисяч гривень на місяць, — але я готова працювати більше, брати додаткові замовлення, аби дідусь був у безпеці, а мама змогла перепочинути.
Коли я сказала мамі, вона ридала. «Олесю, як ти можеш? Це ж твій дідусь, він нас виростив, а ти його здаєш, як непотрібний речовий!» Її слова палили, ніж сіль на рану. Вона дивиться на мене з докором, очі завжди заплакані. Я намагалася пояснити, що це не зрада, а турбота — про нього, про неї, про всіх нас. Але вона не чує. Для неї пансіонат — це вигнання, це ганьба. Вона вважає, що я обрала легкий шлях, хоча цей шлях розриває мені серце.
Винуватість, що не відпускає
Кожної ночі я лежу без сну, а в душі ніби тисячі голок. Бачу дідуся, який гладив мене по голівці, коли я була маленькою. Чую його сміх, його казки. А тепер він дивиться на мене порожніми очима й питає: «Ти хто?» Я докоряю собі за те, що не можу впоратися сама, за те, що не можу дати йому дім, як він давав мені. Але я знаю: вдома йому небезпечно. Учора він ледь не влаштував пожежу, забувши вимкнути плиту. Ми не можемо жити у такому страху.
Андрій підтримує мене, але навіть він часом питає: «Олесю, ти впевнена? Це ж твій дідусь». Його сумніви лиш підсилюють мою провину. Софійка з Дениском ще малі, але вони відчувають напругу. Софійка недавно промовила: «Мамо, дідуся не заберуть, правда?» Я обійняла її, але не знайла слів. Як пояснити дитині, що я роблю це з любові, а не з байдужості?
Правда, що їсть
Мама майже не розмовляє зі мною. Вона доглядає за дідусем із шаленим завзяттям, ніби хоче довести, що я помиляюся. Але я бачу, як вона сохне: спина згорбилася, руки тремтять, вона плаче, коли думає, що я не бачу. Я намагалася говорити з нею знову, але вона обірвала: «Ти хочеш позбутися батька, аби жити для себе». Це неправда, але її слова гризуть мене, ніж іржа.
Я знаю, що пансіонат — найкращий вихід. Там дідусю буде краще: його годуватимуть, лікуватимуть, спілкуватимуться. Але щоразу, коли уявляю, як він там, у чужій кімнаті, без маминого голосу, без мене, мені важко дихати від сліз. Невже я зраджу його? Невже я слабка? Чи я роблю єдине можливе, аби врятувати нас усіх?
Мій вибір
Ця історія — мій крик про право на складний вибір. У душі гризуть коти, але я не здамся. Я підпишу договір із пансіонатом, відвезу дідуся, навіть якщо мама возненавидить мене. Я роблю це не для себе, а для нього, для неї, для моїх дітей. Нехай це рішення розриває мені серце — я вірю, що воно правильне. У 38 років я хочу, щоб моя родина жила, а не виживала. Нехай мама плаче, нехай я плачу, але я несу цей хрест заради любові.
Я не знаю, чи пробачить мене мама, чи зрозуміє дідусь. Але я знаю — не можу більше дивитися, як ми всі тонемо. Іван Михайлович гідний спокою, мама — відпочинку, а я — права бути почутою. Цей крок — мій бій за майбутнє, і я не здамся, навіть якщо він розіб’є мені серце.
