Серце, поранене розлукою: шлях до нових радощів
«Олесю, між нами все скінчено!» холодно оголосив Богдан. «Я хочу справжньої родини, дітей. Ти не можеш мені це дати. Подаю на розлучення! У тебе три дні зібрати речі. Виїжджай зателефонуй. Я житиму в мами, доки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова дівчина вже вагітна! Три дні, Олесю!»
Олеся мовчала, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. Що вона могла відповісти? Пять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедією. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щось йшло не так кожен раз. Олеся вела здоровий спосіб життя, а під час вагітності дбала про себе ще ретельніше. Останній раз стало зле прямо на роботі, швидка просто не встигла…
Двері за Богданом зачинилися, і Олеся, безсила, впала на диван. Сил збирати речі не було. Куди йти? Після весілля вона жила в тітки, але тієї вже не було, а квартиру продав її син. Повернутися в село Затишне, до бабиного дому? Орендувати житло? А робота? Питання товпилися в голові, але часу роздумувати не залишилося.
Вранці двері відчинилися, і в кімнату увійшла свекруха, Марія.
«Не спиш? І правильно,» сухо сказала вона. «Прийшла стежити, щоб не забрала зайвого.»
«Не збираюся красти твоєму синові старі шкарпетки,» відсікла Олеся. «Будемо перераховувати мої речі?»
«Яка уперта! А була такою тихою, лагідною. Я ще після першого разу казала Богдану, що ти не можеш народжувати.»
«Ви для цього прийшли? Тоді мовчіть і дивіться.»
«Куди везеш посуд?» знервувалася свекруха.
«Він мій, від тітки, память про неї.»
«Без нього тут буде порожньо!»
«Це не мої клопоти. Але у вас буде онук.»
«Беріть тільки своє!»
«Ноутбук мій, кавоварка та мікрохвильовка подарунок від колег. Авто купила до весілля. Твій син має своє.»
«У тебе всього достатньо, а дітей не народжуєш!»
«Це не ваша справа. Мабуть, так Богу завгодно.»
«Не жалієш, так? Може, спеціально так робиш?»
«Не несіть дурниць. Мені боляче навіть думати про це.»
Олеся озирнулася по квартирі її речей уже не було. Щітка, косметика, капці… Щось важливе вона забула. Свекруха заважала зосередитися. Згадала статуетка котика, память про бабусю. Всередині була схована сережка та перстень не дорогі, але дорогі серцю. Богдан називав їх сміттям. Невже викинув? Олеся відчинила балкон.
«Що там забула?» почувся голос свекрухи. «Збирайся і виходь!»
Котик знайшовся, все на місці. Тепер можна їхати.
«Ось ключі, попрощаймося. Сподіваюся, більше не побачимось.»
Олеся заїхала в офіс. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
«Нам усім шкода твоєї долі,» сказав керівник. «Але без тебе важко. Трьох тижнів вистачить? Будь готова половина проектів без тебе зупиняться.»
«Добре, це відволіче думки. Дякую.»
«Потрібна допомога?»
«Ні.»
«Розберемося з відпускними та премією.»
«Дякую, до речі.»
Олеся не шукала квартиру поїхала до Затишного. Бабусин дім стояв пусткою з її смерті три роки тому. Матір Олеся не знала та померла під час пологів. Тепер і сама Олеся не змогла стати матірю…
Година дороги і вона біля дому. Старий клен, зарослі ромашки. Востаннє з Богданом вони були тут восени, готували шашлик. Олеся заїхала в двір, ключ від комори лежав у хаті. Відчинивши двері, вона завмерла. Тиша. Вона стояла посеред тиші, відчуваючи, як цей старий дім знову стане її прихистком, а сум зрештою принесе нове щастя.
