Тарас Коваленко сидів за кухонним столом, ніби в обіймах хмар, що розчинялися під шкірою, затишно влаштувавшись на місці, яке пульсувало як живе серце. Перед ним стояла глибока тарілка з маминим борщем, що дихав ароматами землі й тепла, наваристим, з кислинкою, яка піднімалася димом у формі старих прогулянок. Ложка ковзала крізь повітря, залишаючи сліди світла, від миски до губ, а думки його пливли крізь туман, де минуле розтікалося, як молоко в темряві. Він згадував, як життя змінилося за роки, ставши багатим на дива, що кружляли навколо: сніданки в кафе, де столи літали над підлогою, обіди в ресторанах зі зірками, що оберталися як планети, вечері в місцях, де кухарі грали з молекулами, ніби чаклуни. Він міг смакувати устриці з польських берегів, трюфелі з грецьких ланів, мармурову яловичину з турецьких гір все, що душа забажає. Але жодна страва не зрівнялася з маминим борщем, який тримав у собі цілий світ.
Розкішні соуси, рідкісні прянощі, дивна подача все це здавалося порожнім і бездушним порівняно з простою, але такою рідною їжею. У маминому борщі було щось більше, ніж інгредієнти та рецепт. У ньому була турбота, що світилася, тепло рук, які його готували, спогади про безтурботні дні, що виринали з стін. Тарас розумів скільки б ресторанів він не відвідав, які б делікатеси не спробував, для нього завжди буде існувати лише одна найкраща кухня мамина, де час зупинявся в обіймах.
Поки він роздумував, у кухню увійшла Ганна. Вона обережно поставила перед ним чашку з чаєм, що парував, ніби шепотів таємниці, намагаючись не порушити тишу, що зависла як важкий плащ. Вона була стривожена, ніби щось темне ховалося в куточках її очей, що світилися слабко.
Тарасе, коли тобі треба їхати?
Тарас підняв погляд від тарілки, усміхнувся, і слова вийшли, як пір’їнки в вітрі:
Завтра вранці. Моя машина зламалася, тож поїду з другом.
Він уважно подивився на матір. Йому подобалося, як вона зараз виглядала здорова, відпочила, з легким рум’янцем на щоках, що мерехтів, ніби віддалений вогонь. Ніхто не дав би їй більше сорока, хоча насправді вона давно переступила піввіковий ювілей, де дні зливалися в один вихор.
Тут їхати всього кілька годин, не хвилюйся, додав він, намагаючись заспокоїти її, але слова тонули в повітрі.
Ганна завмерла на місці, ніби почула грім з іншого виміру. Її пальці самі собою знайшли край столу і міцно стиснули його, ніби шукаючи опору в світі, що танцював. У кімнаті зависла важка пауза, порушувана лише тиканням настінних годин, чиї стрілки відраховували не час, а забуті сни.
З другом, тихо, майже пошепки повторила вона, і обличчя її помітно зблідло, ніби вицвіло під дощем. Ні, Тарасику, не треба тобі з ним їздити.
Тарас нахмурився. Він давно не бачив маму такою зазвичай спокійна і розсудлива, зараз вона виглядала по-справжньому стривоженою, як тінь, що розтягується. Це насторожило і його. Він відклав ложку і уважно подивився на неї.
Ти ж навіть не знаєш, про кого я говорю, сказав він, намагаючись говорити рівно, але в голосі прослизнула тривога, що кружляла, як дим. Він намагався зрозуміти, що саме її так схвилювало. Все буде добре, ось побачиш. Це Олег, мій старий друг. Він дуже хороший водій ніколи не порушує правила, не ганяє, веде обережно. Машина в нього надійна, німецька, та й номер щасливий три сімки, що світилися вночі.
Ганна повільно підійшла до нього, не відриваючи погляду, що плив крізь простір. Її рухи були трохи сповільнені, ніби кожне вимагало зусиль у в’язкому повітрі. Вона взяла його за руку, і Тарас відчув, як холод її пальців контрастує з його теплою шкірою, ніби торкаючись води з іншого берега.
Будь ласка, синку, її голос затремтів, але вона постаралася говорити твердо. Давай ти краще таксі замовити? Неспокійно мені на серці. Я буду переживати, чесно.
А раптом таксист права купив? спробував він перевести все в жарт, злегка усміхнувшись, але усмішка розпливалася. Не переживай так сильно! Я обов’язково зателефоную тобі, як тільки приїду, добре? Відразу, як тільки вийду з машини. Ти навіть не встигнеш сумувати.
Тарас ніжно поцілував маму в щоку, відчуваючи, як її тривога передається і йому, як вібрація в повітрі. Він міцно обняв її, намагаючись вкласти в це обійми всю впевненість, якої не вистачало Ганні. Вона на мить притиснулася до нього, ніби намагаючись запам’ятати тепло його рук, що розчинялося, а потім тихо відсторонилася.
Все буде добре, мам, ще раз повторив він, дивлячись їй в очі, де відображалися далекі вогні. Обіцяю.
Вийшовши з дому, Тарас повільно пішов по знайомій з дитинства вулиці, що розтягувалася, ніби гумова стрічка в сні. Вечір був тихим, повітря свіжим і трохи прохолодним. Ліхтарі вже горіли, відкидаючи теплі кола світла на тротуар, що коливався під ногами. До свого дому йому було йти зовсім недалеко всього кілька хвилин пішки, але кроки зливалися в одну лінію. Він ішов не поспішаючи, обдумуючи майбутню поїздку. В голові то й діло спливало мамине стривожене обличчя, але він намагався відігнати тривожні думки, що літали, як листя без вітру.
Коли він увійшов в квартиру, в кімнатах було тихо і затишно. Тарас відразу попрямував до спальні, де на ліжку лежала зібрана сумка, що здавалася меншою, ніж мала бути. Все було на місці, нічого не забуто. Переконавшись, що готовий до від’їзду, він закрив сумку і поставив її біля дверей щоб вранці не витрачати час на збори, які танцювали в голові.
Потім він підійшов до будильника, що стояв на тумбочці біля ліжка, і ще раз перевірив час. Стрілки показували за чверть десята, але ніби пливли в рідині. «Завтра о шостій підйом. Не проспати», подумки повторив він, ніби намагаючись закріпити цю думку в пам’яті, що розтікалася, як пісок.
Тарас роздягнувся, ліг у постіль і вимкнув світло. У темряві кімнати він довго лежав з відкритими очима, прислухаючись до звуків нічного міста за вікном, що шепотіли історії про зниклих людей. Думки то й діло поверталися до мами він уявляв, як вона зараз, напевно, теж не може заснути, переживає, ніби в паралельному світі. Щоб відволіктися, він знову подумки повторював ранковий план: встати, вмитися, випити кави, поснідати, ще раз перевірити презентацію Поступово думки почали плутатися, і він нарешті занурився в сон, де все злилося в один вихор без краю.
Ранок почався зовсім не так, як Тарас планував. Він прочинив очі, примружуючись від яскравого сонячного світла, що пробивалося крізь завіски, ніби рідкий метал, який заливав кімнату. Кілька секунд він лежав нерухомо, намагаючись збагнути, що його розбудило. Потім погляд упав на годинник, що стояв на тумбочці. Без п’яти дев’ята, але стрілки здавалося, сміялися.
Чорт! вирвалося в нього. Він різко сів на ліжку, відчуваючи, як всередині наростає роздратування, що розливалося хвилями. Схопив будильник і з досадою відкинув його в бік. Стрілки ніби насміхалися над ним він явно проспав. Чому Олег мене не розбудив? Ми ж домовлялися!
Поруч на тумбочці лежав смартфон. Тарас потягнувся до нього, але відразу помітив телефон вимкнений. Це здивувало він точно пам’ятав, що ставив його на зарядку перед сном і не вимикав вручну. Та й батарея навряд чи могла сісти за ніч. Нахмурившись, він натиснув кнопку включення. Екран засвітився, і тут же пролунало кілька коротких сигналів посипалися повідомлення, що танцювали на склі.
Тарас відкрив месенджер і швидко пробіг очима тексти. Перше повідомлення від Олега прийшло о восьмій ранку:
«Тарасе, ти де? Я вже п’ятнадцять хвилин чекаю біля під’їзду. Якщо через 10 хвилин не вийдеш поїду один. Дорога далека, не хочу втрачати час».
«Тарасе, ти точно їдеш? Передзвони».
«Все, я поїхав. Вибач, чекати більше не можу».
Тарас завмер, переварюючи інформацію, що розтікалася, як вода. Отже, Олег справді приїжджав, чекав, намагався додзвонитися А він проспав і підвів друга. В голові тут же спливло мамине стривожене обличчя вчора ввечері вона ж передчувала щось, просила не їхати з Олегом. Але тепер уже пізно було про це думати.
Він схопився з ліжка, відчуваючи, як наростає метушня. Часу майже не залишилося потрібно було терміново збиратися, хоча сенс уже губився в повітрі. Все пішло не за планом, і тепер належало вирішувати, як бути далі викликати таксі або все ж взяти машину напрокат.
Тарас вилаявся крізь зуби, відчуваючи, як всередині піднімається хвиля досади. Треба було відразу зателефонувати Олегу вибачитися, пояснити, що проспав, домовитися про новий час. Але ледве він потягнувся до телефону, як помітив пропущені дзвінки. Мама дзвонила йому більше двадцяти разів один за одним, з короткими перервами, що луною відбивалися в стінах.
Серце стиснулося від недоброго передчуття. Без зайвих роздумів Тарас схопив ключі, навіть не встигши як слід зібратися, і кинувся до дверей. В голові стукала одна думка: «Тільки б все було в порядку». Він майже біг по вулиці, що розтягувалася, ніби в нескінченному коридорі, дорога до дому дитинства зайняла рекордні півтори хвилини.
Двері виявилися не замкнені. Тарас увірвався всередину, ледве переводячи дихання після швидкої ходьби. Груди важко здіймалися, а в вухах стукала кров, що звучала як далекі хвилі.
Мам, з тобою все в порядку? вигукнув він, оглядаючись по сторонах. Голос пролунав голосніше, ніж він планував, але тривога не дозволяла говорити спокійно.
Ганна сиділа в вітальні. Вона виглядала блідою, очі були червоними від сліз, а обличчя здавалося незвично змученим. Коли вона побачила сина, її очі раптом широко розкрилися, ніби вона не вірила своїм очам, що бачили привиди з минулого.
Тарасику, прошепотіла вона тремтячим голосом, повільно піднімаючись з дивана. Це справді ти? Боже, дякую тобі
Тарас завмер на місці. Він не розумів, що відбувається. З дитинства не бачив, як мама плаче, а зараз, бачачи її такою, він розгубився. Йому хотілося відразу заспокоїти її, але він не знав, з чого почати.
Що сталося, мам? нарешті запитав він, підходячи ближче. Його голос звучав тихо, але твердо. Він взяв її за руки вони були холодними і трохи тремтіли. Чому ти так налякана? Розкажи мені все по порядку.
В цей момент з увімкненого телевізора донісся рівний, безпристрасний голос диктора, що лунав з стін:
Аварія сталася недалеко від міста Харкова. За попередніми даними, зіткнулися чотири автомобілі. На жаль, вижив лише один чоловік водій «Ауді»…
Тарас мимоволі повернув голову до екрану. Кадри, що мелькали на ньому, були по-справжньому страшними: розбиті машини, що літали в повітрі, розкидані речі, що кружляли, як листя, миготливі вогні машин швидкої допомоги та поліції, які танцювали в темряві. Він дивився ніби в уповільненій зйомці, поки погляд раптом не зачепився за одну з машин білу «Ауді» з номером 777.
Всередині все похолоділо. Він впізнав цей автомобіль. Це була машина Олега.
До нього нарешті дійшло мама побачила в новинах аварію, впізнала машину Олега, а коли Тарас не відповідав на дзвінки, подумала найстрашніше. Він відчув, як всередині все стиснулося від усвідомлення, наскільки сильно вона перехвилювалася.
Мамо, це я, я живий, промовив він якомога спокійніше, намагаючись, щоб голос не затремтів. Він дбайливо посадив жінку на стілець, потім різко розвернувся і побіг на кухню за водою. Знайшов склянку, налив прохолодної води з фільтра і повернувся до матері. Ось, попий, і подивися на мене. Я тут, прямо перед тобою. Все добре.
Ганна тремтячими руками взяла склянку, але тут же поставила його на стіл, навіть не зробивши ні ковтка. Її пальці судомно вчепилися в рукав Тараса, ніби вона боялася, що він раптом зникне в тумані. Вона притиснула сина до себе, уткнулася обличчям в його плече, і він відчув, як її тіло здригається від беззвучних ридань.
Тарасику, я так злякалася її голос був ледве чутний, переривався від хвилювання. По телевізору сказали, що вижив лише водій, а ти трубку не брав Я дзвонила, дзвонила І нічого. Я думала, це ти Що я більше ніколи тебе не побачу
Тарас міцно обняв її, м’яко погладжуючи по спині, як робив це в дитинстві, коли мама сумувала. Він відчував, як її напруга поступово йде, але розумів цього мало, їй потрібен час, щоб повірити, що все обійшлося.
У мене телефон вимкнувся, і будильник не спрацював, тихо пояснив він, намагаючись говорити рівно і впевнено. Я проспав, тому не відповідав. Але я тут, мам. Все в порядку. Я поряд.
Він обережно відсторонився, подивився на бліде обличчя матері, на її заплакані очі, і зрозумів однієї його присутності може бути недостатньо. Він дістав телефон, швидко знайшов номер швидкої допомоги і натиснув дзвінок.
Швидка? промовив він чітко, намагаючись не видавати хвилювання. Терміново приїжджайте, жінці погано. Вона сильно перехвилювалася, серце, напевно Адреса він назвав вулицю і номер будинку, потім коротко описав стан матері. Так, чекаємо.
Закінчивши розмову, він знову сів поруч з мамою, взяв її за руки. Вони сиділи мовчки, поки за вікном не пролунали звуки наближаючої машини з мигалками, що світилися як зорі в сні. Тарас дивився на маму, на її трохи тремтячі вії, і подумки повторював: «Все буде добре. Тепер все точно буде добре».
Лікар приїхав рівно через десять хвилин Тарас навіть здивувався такій оперативності. Двері розчинилися, і в квартиру увійшов чоловік у білому халаті, з компактною сумкою в руках. Він відразу попрямував до Ганни, не витрачаючи часу на зайві слова.
Як ви себе почуваєте? запитав він спокійним, рівним голосом, дістаючи тонометр з сумки. Запаморочення є? Нудоти не було?
Ганна спробувала відповісти, але голос затремтів, і вона лише кивнула. Тарас стояв поруч, не наважуючись втручатися, але готовий у будь-який момент допомогти.
Через кілька хвилин лікар склав інструменти назад у сумку, випростався і звернувся до Тараса:
Раджу відвезти її до лікарні, промовив він серйозно. Стрес був дуже сильним, а вік уже вимагає уважного ставлення до таких речей. Краще поспостерігати за нею хоча б добу під контролем фахівців.
Так, так, звісно, Тарас відразу кивнув, навіть не роздумуючи. Я зараз же відвезу маму до клініки. У приватну. Там і догляд кращий, і умови комфортніші.
Лікар злегка підняв брову, але заперечувати не став. Він лише знизав плечима мовляв, якщо є можливість, чому б і ні. Гроші вирішують багато що, особливо коли йдеться про здоров’я.
Добре, погодився він. Тоді збирайтеся. Я випишу направлення і коротку довідку з первинними даними. Це прискорить прийом у лікарні.
Він дістав бланк, швидко заповнив потрібні графи, поставив підпис і печатку. Потім ще раз поглянув на Ганну, переконався, що заспокійливе почало діяти її дихання стало рівніше, а обличчя трохи порожевіло.
Все буде в порядку, сказав він уже м’якше, звертаючись і до матері, і до сина. Головне не нервуйте.
Тарас подякував лікарю, допоміг мамі зібратися, а сам подумки вже прораховував, як швидше доїхати до обраної клініки і які документи знадобляться для госпіталізації.
У лікарні Ганну відразу взяли під спостереження. Ледве вони з Тарасом переступили поріг приймального відділення, до них підійшла медсестра, ввічливо усміхнулася і попросила пройти в оглядову. Там уже чекав лікар чоловік середніх років з уважним поглядом і спокійними, впевненими рухами.
Він привітався, представився і приступив до огляду. Спочатку виміряв тиск, потім перевірив пульс, поставив кілька стандартних запитань про самопочуття, про те, коли почалися неприємні відчуття, чи були подібні випадки раніше. Його голос звучав рівно, без зайвої тривоги, але й без байдужості так, як вміють говорити лише досвідчені лікарі, що вміють і заспокоїти, і не упустити важливе.
Після огляду він кивнув, ніби підтверджуючи свої попередні висновки, і сказав:
Потрібно здати аналізи, обстежитися. Поки нічого критичного, але краще все перевірити.
Тарас сидів поруч з мамою, не відпускаючи її руки. Він намагався виглядати спокійним, але всередині все стискалося від тривоги. Пальці жінки були прохолодними, а погляд втомленим, і це змушувало його серце битися частіше.
Все буде добре, знову і знову повторював він, дивлячись їй в очі. Ти просто перенервувала. Зараз все з’ясуємо, і тебе відпустять додому.
Ганна слабо усміхнулася. Її обличчя все ще було блідим, але в очах уже не було того панічного страху, що вранці. Вона злегка стиснула пальці сина, даючи зрозуміти, що чує його і намагається вірити його словам.
Я знала, що щось не так, тихо промовила вона. Інтуїція Вона ніколи мене не обманювала.
Тарас ковтнув. Ці слова відгукнулися в ньому гострою хвилею провини. Він раптом ясно усвідомив, наскільки сильно мама його любить. Усі ці роки вона жертвувала своїм часом, силами, подеколи навіть здоров’ям, щоб він ріс щасливим, навчався, будував кар’єру. А сьогодні він ледве не змусив її пережити найстрашніше думку про втрату єдиного сина.
Вибач, що налякав, прошепотів він, відчуваючи, як у горлі встає грудка. Я більше не буду ігнорувати твої передчуття. Чесно.
Ганна повільно підняла руку і ласкаво погладила його по щоці. Її пальці були ніжними, такими знайомими, як у дитинстві, коли вона втішала його після падінь або поганих оцінок у школі.
Головне, що ти живий, сказала вона просто, але в цих словах було стільки тепла і любові, що Тарас відчув, як напруга потроху відпускає його. Решта неважливо.
Поки вони чекали, коли їх запросять на процедури, Тарас продовжував тримати маму за руку. У коридорі лікарні було шумно ходили лікарі, медсестри, інші пацієнти, але для них двох у цей момент існував лише цей тихий розмова, лише тепло з’єднаних рук і впевненість, що разом вони впораються з будь-якою неприємністю.
Тарас не відходив від мами ні на крок. У якийсь момент він дістав телефон і набрав номер начальника. Пояснив ситуацію коротко, але докладно мама сильно перехвилювалася, її поклали в лікарню, він поки залишається з нею.
Начальник вислухав, не перебиваючи. Потім зітхнув і сказав з щирим співчуттям:
Розумію. Не переживай щодо відрядження цього разу я сам поїду. Головне, щоб з мамою все було в порядку.
Дякую, тихо відповів Тарас. Я дуже ціную це.
Якщо щось потрібно, дзвони, додав начальник уже м’якше. Ми завжди допоможемо. Може, ліки якісь дістати, або ще що
Тарас подякував, але відмовився. Він розумів, що колеги хочуть підтримати, але зараз йому здавалося важливим лише одне бути поряд з мамою. Він тут, живий, дихає, тримає її за руку. Для неї це і правда було найкращим ліками.
Дні в лікарні тягнулися повільно, але розмірено. Вранці обхід лікарів, потім аналізи, процедури, розмови з медперсоналом. Ганна поступово приходила до тями: колір обличчя ставав рівніше, голос впевненіше, а погляд уже не був таким тривожним. Тим не менш лікарі наполягали на тому, щоб вона залишилася під наглядом ще на пару днів, на всякий випадок.
Тарас ночував у палаті, влаштовуючись у жорсткому кріслі поряд з ліжком. Спочатку йому було незручно, він прокидався від кожного шарудіння, але потім звик. Головне він міг у будь-який момент побачити, як мама дихає, як вона спить, як відкриває очі вранці і усміхається йому.
Одного вечора, коли сонце вже сідало і у вікно лилося м’яке, тепле світло, фарбуючи стіни палати в золотисті і рожеві відтінки, що танцювали, Ганна заговорила. Її голос звучав тихо, але виразно, ніби вона давно тримала ці слова всередині і нарешті зважилася їх вимовити.
Знаєш, я ж завжди боялася, що ти підеш і не повернешся.
Тарас підняв очі, подивився на маму уважно, ніби вперше побачив у ній не просто турботливу батьківку, а жінку, яка всі ці роки жила з тихою тривогою в серці, що билося в ритмі сну.
Чому? запитав він просто, без напускної серйозності, але з щирим інтересом.
Тому що ти занадто самостійний, пояснила Ганна, злегка усміхнувшись. Ти завжди все вирішував сам, навіть коли був маленьким. Пам’ятаю, як ти в п’ять років сам зав’язував шнурки, хоча вони вічно розв’язувалися. І допомогти не давав! Або як у школі сам збирав портфель, перевіряв, все чи взяв, і ні разу не забув зошит або підручник. Мені навіть торкатися забороняв, мовляв, я сам. Я пишалася тобою, правда пишалася. Але іноді мені здавалося, що я втрачаю тебе. Що ти вже не той малюк, який біжить до мене з розбитою колінкою, а доросла людина, яка йде своєю дорогою і не озирається.
Тарас мовчки слухав, відчуваючи, як всередині щось тепліє. Він ніколи не задумувався, що його самостійність могла викликати у мами не лише гордість, а й тривогу. Він завжди вважав, що робить все правильно навчається, працює, вирішує проблеми, не обтяжує її своїми труднощами.
Він взяв її руку в свої, стиснув ніжно, як у дитинстві, коли вона вела його за собою по вулиці, що розчинялася в спогадах.
Я нікуди не йду, сказав він спокійно, але твердо. І не збираюся. Ти завжди будеш для мене найважливішою людиною. Просто я не знав, що ти так переживаєш. Вибач.
Ганна погладила його пальці і тихо відповіла:
Тепер знаєш. І це вже добре.
Тарас взяв її руку в свої теплу, трохи прохолодну на кінчиках пальців, таку рідну. Він стиснув її дбайливо, ніби боявся випадково заподіяти біль, і подивився мамі прямо в очі.
Мам, я ніколи тебе не покину. Ти найцінніше, що в мене є, сказав він тихо, але твердо, вкладаючи в ці слова всю щирість, на яку був здатний.
Ганна усміхнулася усмішка вийшла трохи тремтячою, але світлою. В очах знову блиснули сльози, але тепер це були вже не сльози тривоги, а швидше сльози полегшення і ніжності. Вона злегка погладила його пальці, ніби перевіряючи, чи справді він поруч, чи справді все в порядку.
Я просто хочу, щоб ти був щасливий, промовила вона м’яко. Щоб у тебе була сім’я, діти Щоб ти знав: поряд є люди, які люблять тебе і яким ти можеш довіряти.
Тарас задумався. В голові тут же спливло обличчя Лесі дівчини, з якою він зустрічався півтора місяці. Вона працювала в тій самій компанії, що й він, і вони часто проводили час разом після роботи. Леся була спокійною, уважною, вміла слухати і вчасно сказати потрібне слово. Але кожного разу, коли Тарас збирався розповісти мамі про неї, щось зупиняло його. То чи боявся, що мама почне переживати, ніби він тепер буде менше часу приділяти їй, то чи просто не знаходив підходящих слів.
Є одна дівчина, нарешті промовив він, злегка запнувшись, але тут же продовжив, щоб не втратити рішучість. Її звуть Леся. Ми разом працюємо. Вона вона особлива. Не така, як усі. З нею легко, але в той же час я відчуваю, що вона розуміє мене навіть без слів.
Ганна відразу оживилася. В її очах з’явився живий інтерес, а на обличчі та сама усмішка, з якою вона зазвичай слухала розповіді сина про його успіхи на роботі або про забавні випадки з життя.
Розкажи мені про неї, попросила вона, трохи піднявшись на подушці. Як ви познайомилися?
І Тарас почав розповідати. Він говорив довго, не поспішаючи, підбираючи слова, щоб мама могла уявити Лесю такою, якою бачив її він. І з кожним новим спогадом йому ставало легше ніби він нарешті поділився чимось дуже особистим, що давно тримав всередині.
Я думаю, вона мені підходить, закінчив він, злегка усміхнувшись. Але я боявся тобі сказати. Думав, ти будеш переживати, що я забуду про тебе, що тепер все зміниться
Ганна засміялася легко, щиро, і в цьому сміху не було ні краплі образи або тривоги.
Дурний, сказала вона, легенько шльопнувши його по руці. Я буду тільки рада, якщо ти знайдеш своє щастя. Хіба я коли-небудь заважала тобі жити своїм життям? Я просто хочу, щоб ти був щасливий. Головне, щоб ти не забував, що в тебе є мама, яка любить тебе. І яка завжди буде поруч, навіть якщо ти обзаведешся сім’єю і дітьми.
Тарас усміхнувся широко, по-справжньому, відчуваючи, як всередині тане останній грудочок напруги.
Ніколи не забуду, відповів він, знову стискаючи її руку. І дякую, що розумієш.Тарас Коваленко сидів за кухонним столом, ніби в обіймах хмар, що розчинялися під шкірою, затишно влаштувавшись на місці, яке пульсувало як живе серце. Перед ним стояла глибока тарілка з маминим борщем, що дихав ароматами землі й тепла, наваристим, з кислинкою, яка піднімалася димом у формі старих прогулянок. Ложка ковзала крізь повітря, залишаючи сліди світла, від миски до губ, а думки його пливли крізь туман, де минуле розтікалося, як молоко в темряві. Він згадував, як життя змінилося за роки, ставши багатим на дива, що кружляли навколо: сніданки в кафе, де столи літали над підлогою, обіди в ресторанах зі зірками, що оберталися як планети, вечері в місцях, де кухарі грали з молекулами, ніби чаклуни. Він міг смакувати устриці з польських берегів, трюфелі з грецьких ланів, мармурову яловичину з турецьких гір все, що душа забажає. Але жодна страва не зрівнялася з маминим борщем, який тримав у собі цілий світ.
Розкішні соуси, рідкісні прянощі, дивна подача все це здавалося порожнім і бездушним порівняно з простою, але такою рідною їжею. У маминому борщі було щось більше, ніж інгредієнти та рецепт. У ньому була турбота, що світилася, тепло рук, які його готували, спогади про безтурботні дні, що виринали з стін. Тарас розумів скільки б ресторанів він не відвідав, які б делікатеси не спробував, для нього завжди буде існувати лише одна найкраща кухня мамина, де час зупинявся в обіймах.
Поки він роздумував, у кухню увійшла Ганна. Вона обережно поставила перед ним чашку з чаєм, що парував, ніби шепотів таємниці, намагаючись не порушити тишу, що зависла як важкий плащ. Вона була стривожена, ніби щось темне ховалося в куточках її очей, що світилися слабко.
Тарасе, коли тобі треба їхати?
Тарас підняв погляд від тарілки, усміхнувся, і слова вийшли, як пір’їнки в вітрі:
Завтра вранці. Моя машина зламалася, тож поїду з другом.
Він уважно подивився на матір. Йому подобалося, як вона зараз виглядала здорова, відпочила, з легким рум’янцем на щоках, що мерехтів, ніби віддалений вогонь. Ніхто не дав би їй більше сорока, хоча насправді вона давно переступила піввіковий ювілей, де дні зливалися в один вихор.
Тут їхати всього кілька годин, не хвилюйся, додав він, намагаючись заспокоїти її, але слова тонули в повітрі.
Ганна завмерла на місці, ніби почула грім з іншого виміру. Її пальці самі собою знайшли край столу і міцно стиснули його, ніби шукаючи опору в світі, що танцював. У кімнаті зависла важка пауза, порушувана лише тиканням настінних годин, чиї стрілки відраховували не час, а забуті сни.
З другом, тихо, майже пошепки повторила вона, і обличчя її помітно зблідло, ніби вицвіло під дощем. Ні, Тарасику, не треба тобі з ним їздити.
Тарас нахмурився. Він давно не бачив маму такою зазвичай спокійна і розсудлива, зараз вона виглядала по-справжньому стривоженою, як тінь, що розтягується. Це насторожило і його. Він відклав ложку і уважно подивився на неї.
Ти ж навіть не знаєш, про кого я говорю, сказав він, намагаючись говорити рівно, але в голосі прослизнула тривога, що кружляла, як дим. Він намагався зрозуміти, що саме її так схвилювало. Все буде добре, ось побачиш. Це Олег, мій старий друг. Він дуже хороший водій ніколи не порушує правила, не ганяє, веде обережно. Машина в нього надійна, німецька, та й номер щасливий три сімки, що світилися вночі.
Ганна повільно підійшла до нього, не відриваючи погляду, що плив крізь простір. Її рухи були трохи сповільнені, ніби кожне вимагало зусиль у в’язкому повітрі. Вона взяла його за руку, і Тарас відчув, як холод її пальців контрастує з його теплою шкірою, ніби торкаючись води з іншого берега.
Будь ласка, синку, її голос затремтів, але вона постаралася говорити твердо. Давай ти краще таксі замовити? Неспокійно мені на серці. Я буду переживати, чесно.
А раптом таксист права купив? спробував він перевести все в жарт, злегка усміхнувшись, але усмішка розпливалася. Не переживай так сильно! Я обов’язково зателефоную тобі, як тільки приїду, добре? Відразу, як тільки вийду з машини. Ти навіть не встигнеш сумувати.
Тарас ніжно поцілував маму в щоку, відчуваючи, як її тривога передається і йому, як вібрація в повітрі. Він міцно обняв її, намагаючись вкласти в це обійми всю впевненість, якої не вистачало Ганні. Вона на мить притиснулася до нього, ніби намагаючись запам’ятати тепло його рук, що розчинялося, а потім тихо відсторонилася.
Все буде добре, мам, ще раз повторив він, дивлячись їй в очі, де відображалися далекі вогні. Обіцяю.
Вийшовши з дому, Тарас повільно пішов по знайомій з дитинства вулиці, що розтягувалася, ніби гумова стрічка в сні. Вечір був тихим, повітря свіжим і трохи прохолодним. Ліхтарі вже горіли, відкидаючи теплі кола світла на тротуар, що коливався під ногами. До свого дому йому було йти зовсім недалеко всього кілька хвилин пішки, але кроки зливалися в одну лінію. Він ішов не поспішаючи, обдумуючи майбутню поїздку. В голові то й діло спливало мамине стривожене обличчя, але він намагався відігнати тривожні думки, що літали, як листя без вітру.
Коли він увійшов в квартиру, в кімнатах було тихо і затишно. Тарас відразу попрямував до спальні, де на ліжку лежала зібрана сумка, що здавалася меншою, ніж мала бути. Все було на місці, нічого не забуто. Переконавшись, що готовий до від’їзду, він закрив сумку і поставив її біля дверей щоб вранці не витрачати час на збори, які танцювали в голові.
Потім він підійшов до будильника, що стояв на тумбочці біля ліжка, і ще раз перевірив час. Стрілки показували за чверть десята, але ніби пливли в рідині. «Завтра о шостій підйом. Не проспати», подумки повторив він, ніби намагаючись закріпити цю думку в пам’яті, що розтікалася, як пісок.
Тарас роздягнувся, ліг у постіль і вимкнув світло. У темряві кімнати він довго лежав з відкритими очима, прислухаючись до звуків нічного міста за вікном, що шепотіли історії про зниклих людей. Думки то й діло поверталися до мами він уявляв, як вона зараз, напевно, теж не може заснути, переживає, ніби в паралельному світі. Щоб відволіктися, він знову подумки повторював ранковий план: встати, вмитися, випити кави, поснідати, ще раз перевірити презентацію Поступово думки почали плутатися, і він нарешті занурився в сон, де все злилося в один вихор без краю.
Ранок почався зовсім не так, як Тарас планував. Він прочинив очі, примружуючись від яскравого сонячного світла, що пробивалося крізь завіски, ніби рідкий метал, який заливав кімнату. Кілька секунд він лежав нерухомо, намагаючись збагнути, що його розбудило. Потім погляд упав на годинник, що стояв на тумбочці. Без п’яти дев’ята, але стрілки здавалося, сміялися.
Чорт! вирвалося в нього. Він різко сів на ліжку, відчуваючи, як всередині наростає роздратування, що розливалося хвилями. Схопив будильник і з досадою відкинув його в бік. Стрілки ніби насміхалися над ним він явно проспав. Чому Олег мене не розбудив? Ми ж домовлялися!
Поруч на тумбочці лежав смартфон. Тарас потягнувся до нього, але відразу помітив телефон вимкнений. Це здивувало він точно пам’ятав, що ставив його на зарядку перед сном і не вимикав вручну. Та й батарея навряд чи могла сісти за ніч. Нахмурившись, він натиснув кнопку включення. Екран засвітився, і тут же пролунало кілька коротких сигналів посипалися повідомлення, що танцювали на склі.
Тарас відкрив месенджер і швидко пробіг очима тексти. Перше повідомлення від Олега прийшло о восьмій ранку:
«Тарасе, ти де? Я вже п’ятнадцять хвилин чекаю біля під’їзду. Якщо через 10 хвилин не вийдеш поїду один. Дорога далека, не хочу втрачати час».
«Тарасе, ти точно їдеш? Передзвони».
«Все, я поїхав. Вибач, чекати більше не можу».
Тарас завмер, переварюючи інформацію, що розтікалася, як вода. Отже, Олег справді приїжджав, чекав, намагався додзвонитися А він проспав і підвів друга. В голові тут же спливло мамине стривожене обличчя вчора ввечері вона ж передчувала щось, просила не їхати з Олегом. Але тепер уже пізно було про це думати.
Він схопився з ліжка, відчуваючи, як наростає метушня. Часу майже не залишилося потрібно було терміново збиратися, хоча сенс уже губився в повітрі. Все пішло не за планом, і тепер належало вирішувати, як бути далі викликати таксі або все ж взяти машину напрокат.
Тарас вилаявся крізь зуби, відчуваючи, як всередині піднімається хвиля досади. Треба було відразу зателефонувати Олегу вибачитися, пояснити, що проспав, домовитися про новий час. Але ледве він потягнувся до телефону, як помітив пропущені дзвінки. Мама дзвонила йому більше двадцяти разів один за одним, з короткими перервами, що луною відбивалися в стінах.
Серце стиснулося від недоброго передчуття. Без зайвих роздумів Тарас схопив ключі, навіть не встигши як слід зібратися, і кинувся до дверей. В голові стукала одна думка: «Тільки б все було в порядку». Він майже біг по вулиці, що розтягувалася, ніби в нескінченному коридорі, дорога до дому дитинства зайняла рекордні півтори хвилини.
Двері виявилися не замкнені. Тарас увірвався всередину, ледве переводячи дихання після швидкої ходьби. Груди важко здіймалися, а в вухах стукала кров, що звучала як далекі хвилі.
Мам, з тобою все в порядку? вигукнув він, оглядаючись по сторонах. Голос пролунав голосніше, ніж він планував, але тривога не дозволяла говорити спокійно.
Ганна сиділа в вітальні. Вона виглядала блідою, очі були червоними від сліз, а обличчя здавалося незвично змученим. Коли вона побачила сина, її очі раптом широко розкрилися, ніби вона не вірила своїм очам, що бачили привиди з минулого.
Тарасику, прошепотіла вона тремтячим голосом, повільно піднімаючись з дивана. Це справді ти? Боже, дякую тобі
Тарас завмер на місці. Він не розумів, що відбувається. З дитинства не бачив, як мама плаче, а зараз, бачачи її такою, він розгубився. Йому хотілося відразу заспокоїти її, але він не знав, з чого почати.
Що сталося, мам? нарешті запитав він, підходячи ближче. Його голос звучав тихо, але твердо. Він взяв її за руки вони були холодними і трохи тремтіли. Чому ти так налякана? Розкажи мені все по порядку.
В цей момент з увімкненого телевізора донісся рівний, безпристрасний голос диктора, що лунав з стін:
Аварія сталася недалеко від міста Харкова. За попередніми даними, зіткнулися чотири автомобілі. На жаль, вижив лише один чоловік водій «Ауді»…
Тарас мимоволі повернув голову до екрану. Кадри, що мелькали на ньому, були по-справжньому страшними: розбиті машини, що літали в повітрі, розкидані речі, що кружляли, як листя, миготливі вогні машин швидкої допомоги та поліції, які танцювали в темряві. Він дивився ніби в уповільненій зйомці, поки погляд раптом не зачепився за одну з машин білу «Ауді» з номером 777.
Всередині все похолоділо. Він впізнав цей автомобіль. Це була машина Олега.
До нього нарешті дійшло мама побачила в новинах аварію, впізнала машину Олега, а коли Тарас не відповідав на дзвінки, подумала найстрашніше. Він відчув, як всередині все стиснулося від усвідомлення, наскільки сильно вона перехвилювалася.
Мамо, це я, я живий, промовив він якомога спокійніше, намагаючись, щоб голос не затремтів. Він дбайливо посадив жінку на стілець, потім різко розвернувся і побіг на кухню за водою. Знайшов склянку, налив прохолодної води з фільтра і повернувся до матері. Ось, попий, і подивися на мене. Я тут, прямо перед тобою. Все добре.
Ганна тремтячими руками взяла склянку, але тут же поставила його на стіл, навіть не зробивши ні ковтка. Її пальці судомно вчепилися в рукав Тараса, ніби вона боялася, що він раптом зникне в тумані. Вона притиснула сина до себе, уткнулася обличчям в його плече, і він відчув, як її тіло здригається від беззвучних ридань.
Тарасику, я так злякалася її голос був ледве чутний, переривався від хвилювання. По телевізору сказали, що вижив лише водій, а ти трубку не брав Я дзвонила, дзвонила І нічого. Я думала, це ти Що я більше ніколи тебе не побачу
Тарас міцно обняв її, м’яко погладжуючи по спині, як робив це в дитинстві, коли мама сумувала. Він відчував, як її напруга поступово йде, але розумів цього мало, їй потрібен час, щоб повірити, що все обійшлося.
У мене телефон вимкнувся, і будильник не спрацював, тихо пояснив він, намагаючись говорити рівно і впевнено. Я проспав, тому не відповідав. Але я тут, мам. Все в порядку. Я поряд.
Він обережно відсторонився, подивився на бліде обличчя матері, на її заплакані очі, і зрозумів однієї його присутності може бути недостатньо. Він дістав телефон, швидко знайшов номер швидкої допомоги і натиснув дзвінок.
Швидка? промовив він чітко, намагаючись не видавати хвилювання. Терміново приїжджайте, жінці погано. Вона сильно перехвилювалася, серце, напевно Адреса він назвав вулицю і номер будинку, потім коротко описав стан матері. Так, чекаємо.
Закінчивши розмову, він знову сів поруч з мамою, взяв її за руки. Вони сиділи мовчки, поки за вікном не пролунали звуки наближаючої машини з мигалками, що світилися як зорі в сні. Тарас дивився на маму, на її трохи тремтячі вії, і подумки повторював: «Все буде добре. Тепер все точно буде добре».
Лікар приїхав рівно через десять хвилин Тарас навіть здивувався такій оперативності. Двері розчинилися, і в квартиру увійшов чоловік у білому халаті, з компактною сумкою в руках. Він відразу попрямував до Ганни, не витрачаючи часу на зайві слова.
Як ви себе почуваєте? запитав він спокійним, рівним голосом, дістаючи тонометр з сумки. Запаморочення є? Нудоти не було?
Ганна спробувала відповісти, але голос затремтів, і вона лише кивнула. Тарас стояв поруч, не наважуючись втручатися, але готовий у будь-який момент допомогти.
Через кілька хвилин лікар склав інструменти назад у сумку, випростався і звернувся до Тараса:
Раджу відвезти її до лікарні, промовив він серйозно. Стрес був дуже сильним, а вік уже вимагає уважного ставлення до таких речей. Краще поспостерігати за нею хоча б добу під контролем фахівців.
Так, так, звісно, Тарас відразу кивнув, навіть не роздумуючи. Я зараз же відвезу маму до клініки. У приватну. Там і догляд кращий, і умови комфортніші.
Лікар злегка підняв брову, але заперечувати не став. Він лише знизав плечима мовляв, якщо є можливість, чому б і ні. Гроші вирішують багато що, особливо коли йдеться про здоров’я.
Добре, погодився він. Тоді збирайтеся. Я випишу направлення і коротку довідку з первинними даними. Це прискорить прийом у лікарні.
Він дістав бланк, швидко заповнив потрібні графи, поставив підпис і печатку. Потім ще раз поглянув на Ганну, переконався, що заспокійливе почало діяти її дихання стало рівніше, а обличчя трохи порожевіло.
Все буде в порядку, сказав він уже м’якше, звертаючись і до матері, і до сина. Головне не нервуйте.
Тарас подякував лікарю, допоміг мамі зібратися, а сам подумки вже прораховував, як швидше доїхати до обраної клініки і які документи знадобляться для госпіталізації.
У лікарні Ганну відразу взяли під спостереження. Ледве вони з Тарасом переступили поріг приймального відділення, до них підійшла медсестра, ввічливо усміхнулася і попросила пройти в оглядову. Там уже чекав лікар чоловік середніх років з уважним поглядом і спокійними, впевненими рухами.
Він привітався, представився і приступив до огляду. Спочатку виміряв тиск, потім перевірив пульс, поставив кілька стандартних запитань про самопочуття, про те, коли почалися неприємні відчуття, чи були подібні випадки раніше. Його голос звучав рівно, без зайвої тривоги, але й без байдужості так, як вміють говорити лише досвідчені лікарі, що вміють і заспокоїти, і не упустити важливе.
Після огляду він кивнув, ніби підтверджуючи свої попередні висновки, і сказав:
Потрібно здати аналізи, обстежитися. Поки нічого критичного, але краще все перевірити.
Тарас сидів поруч з мамою, не відпускаючи її руки. Він намагався виглядати спокійним, але всередині все стискалося від тривоги. Пальці жінки були прохолодними, а погляд втомленим, і це змушувало його серце битися частіше.
Все буде добре, знову і знову повторював він, дивлячись їй в очі. Ти просто перенервувала. Зараз все з’ясуємо, і тебе відпустять додому.
Ганна слабо усміхнулася. Її обличчя все ще було блідим, але в очах уже не було того панічного страху, що вранці. Вона злегка стиснула пальці сина, даючи зрозуміти, що чує його і намагається вірити його словам.
Я знала, що щось не так, тихо промовила вона. Інтуїція Вона ніколи мене не обманювала.
Тарас ковтнув. Ці слова відгукнулися в ньому гострою хвилею провини. Він раптом ясно усвідомив, наскільки сильно мама його любить. Усі ці роки вона жертвувала своїм часом, силами, подеколи навіть здоров’ям, щоб він ріс щасливим, навчався, будував кар’єру. А сьогодні він ледве не змусив її пережити найстрашніше думку про втрату єдиного сина.
Вибач, що налякав, прошепотів він, відчуваючи, як у горлі встає грудка. Я більше не буду ігнорувати твої передчуття. Чесно.
Ганна повільно підняла руку і ласкаво погладила його по щоці. Її пальці були ніжними, такими знайомими, як у дитинстві, коли вона втішала його після падінь або поганих оцінок у школі.
Головне, що ти живий, сказала вона просто, але в цих словах було стільки тепла і любові, що Тарас відчув, як напруга потроху відпускає його. Решта неважливо.
Поки вони чекали, коли їх запросять на процедури, Тарас продовжував тримати маму за руку. У коридорі лікарні було шумно ходили лікарі, медсестри, інші пацієнти, але для них двох у цей момент існував лише цей тихий розмова, лише тепло з’єднаних рук і впевненість, що разом вони впораються з будь-якою неприємністю.
Тарас не відходив від мами ні на крок. У якийсь момент він дістав телефон і набрав номер начальника. Пояснив ситуацію коротко, але докладно мама сильно перехвилювалася, її поклали в лікарню, він поки залишається з нею.
Начальник вислухав, не перебиваючи. Потім зітхнув і сказав з щирим співчуттям:
Розумію. Не переживай щодо відрядження цього разу я сам поїду. Головне, щоб з мамою все було в порядку.
Дякую, тихо відповів Тарас. Я дуже ціную це.
Якщо щось потрібно, дзвони, додав начальник уже м’якше. Ми завжди допоможемо. Може, ліки якісь дістати, або ще що
Тарас подякував, але відмовився. Він розумів, що колеги хочуть підтримати, але зараз йому здавалося важливим лише одне бути поряд з мамою. Він тут, живий, дихає, тримає її за руку. Для неї це і правда було найкращим ліками.
Дні в лікарні тягнулися повільно, але розмірено. Вранці обхід лікарів, потім аналізи, процедури, розмови з медперсоналом. Ганна поступово приходила до тями: колір обличчя ставав рівніше, голос впевненіше, а погляд уже не був таким тривожним. Тим не менш лікарі наполягали на тому, щоб вона залишилася під наглядом ще на пару днів, на всякий випадок.
Тарас ночував у палаті, влаштовуючись у жорсткому кріслі поряд з ліжком. Спочатку йому було незручно, він прокидався від кожного шарудіння, але потім звик. Головне він міг у будь-який момент побачити, як мама дихає, як вона спить, як відкриває очі вранці і усміхається йому.
Одного вечора, коли сонце вже сідало і у вікно лилося м’яке, тепле світло, фарбуючи стіни палати в золотисті і рожеві відтінки, що танцювали, Ганна заговорила. Її голос звучав тихо, але виразно, ніби вона давно тримала ці слова всередині і нарешті зважилася їх вимовити.
Знаєш, я ж завжди боялася, що ти підеш і не повернешся.
Тарас підняв очі, подивився на маму уважно, ніби вперше побачив у ній не просто турботливу батьківку, а жінку, яка всі ці роки жила з тихою тривогою в серці, що билося в ритмі сну.
Чому? запитав він просто, без напускної серйозності, але з щирим інтересом.
Тому що ти занадто самостійний, пояснила Ганна, злегка усміхнувшись. Ти завжди все вирішував сам, навіть коли був маленьким. Пам’ятаю, як ти в п’ять років сам зав’язував шнурки, хоча вони вічно розв’язувалися. І допомогти не давав! Або як у школі сам збирав портфель, перевіряв, все чи взяв, і ні разу не забув зошит або підручник. Мені навіть торкатися забороняв, мовляв, я сам. Я пишалася тобою, правда пишалася. Але іноді мені здавалося, що я втрачаю тебе. Що ти вже не той малюк, який біжить до мене з розбитою колінкою, а доросла людина, яка йде своєю дорогою і не озирається.
Тарас мовчки слухав, відчуваючи, як всередині щось тепліє. Він ніколи не задумувався, що його самостійність могла викликати у мами не лише гордість, а й тривогу. Він завжди вважав, що робить все правильно навчається, працює, вирішує проблеми, не обтяжує її своїми труднощами.
Він взяв її руку в свої, стиснув ніжно, як у дитинстві, коли вона вела його за собою по вулиці, що розчинялася в спогадах.
Я нікуди не йду, сказав він спокійно, але твердо. І не збираюся. Ти завжди будеш для мене найважливішою людиною. Просто я не знав, що ти так переживаєш. Вибач.
Ганна погладила його пальці і тихо відповіла:
Тепер знаєш. І це вже добре.
Тарас взяв її руку в свої теплу, трохи прохолодну на кінчиках пальців, таку рідну. Він стиснув її дбайливо, ніби боявся випадково заподіяти біль, і подивився мамі прямо в очі.
Мам, я ніколи тебе не покину. Ти найцінніше, що в мене є, сказав він тихо, але твердо, вкладаючи в ці слова всю щирість, на яку був здатний.
Ганна усміхнулася усмішка вийшла трохи тремтячою, але світлою. В очах знову блиснули сльози, але тепер це були вже не сльози тривоги, а швидше сльози полегшення і ніжності. Вона злегка погладила його пальці, ніби перевіряючи, чи справді він поруч, чи справді все в порядку.
Я просто хочу, щоб ти був щасливий, промовила вона м’яко. Щоб у тебе була сім’я, діти Щоб ти знав: поряд є люди, які люблять тебе і яким ти можеш довіряти.
Тарас задумався. В голові тут же спливло обличчя Лесі дівчини, з якою він зустрічався півтора місяці. Вона працювала в тій самій компанії, що й він, і вони часто проводили час разом після роботи. Леся була спокійною, уважною, вміла слухати і вчасно сказати потрібне слово. Але кожного разу, коли Тарас збирався розповісти мамі про неї, щось зупиняло його. То чи боявся, що мама почне переживати, ніби він тепер буде менше часу приділяти їй, то чи просто не знаходив підходящих слів.
Є одна дівчина, нарешті промовив він, злегка запнувшись, але тут же продовжив, щоб не втратити рішучість. Її звуть Леся. Ми разом працюємо. Вона вона особлива. Не така, як усі. З нею легко, але в той же час я відчуваю, що вона розуміє мене навіть без слів.
Ганна відразу оживилася. В її очах з’явився живий інтерес, а на обличчі та сама усмішка, з якою вона зазвичай слухала розповіді сина про його успіхи на роботі або про забавні випадки з життя.
Розкажи мені про неї, попросила вона, трохи піднявшись на подушці. Як ви познайомилися?
І Тарас почав розповідати. Він говорив довго, не поспішаючи, підбираючи слова, щоб мама могла уявити Лесю такою, якою бачив її він. І з кожним новим спогадом йому ставало легше ніби він нарешті поділився чимось дуже особистим, що давно тримав всередині.
Я думаю, вона мені підходить, закінчив він, злегка усміхнувшись. Але я боявся тобі сказати. Думав, ти будеш переживати, що я забуду про тебе, що тепер все зміниться
Ганна засміялася легко, щиро, і в цьому сміху не було ні краплі образи або тривоги.
Дурний, сказала вона, легенько шльопнувши його по руці. Я буду тільки рада, якщо ти знайдеш своє щастя. Хіба я коли-небудь заважала тобі жити своїм життям? Я просто хочу, щоб ти був щасливий. Головне, щоб ти не забував, що в тебе є мама, яка любить тебе. І яка завжди буде поруч, навіть якщо ти обзаведешся сім’єю і дітьми.
Тарас усміхнувся широко, по-справжньому, відчуваючи, як всередині тане останній грудочок напруги.
Ніколи не забуду, відповів він, знову стискаючи її руку. І дякую, що розумієш.
