Кіт сидів на підвіконні й дивився вниз, на подвір’я, де голуби ділили хлібну скоринку. А Петро дивився на кота. Сім років вони прожили разом, якщо не рахувати дружину Оксану та доньку Орисю. Але кіт Мурчик був саме його. Від першого дня, коли тримісячна грудочка вовни вчепилася йому в светр і заснула в ліктьовому згині.
Оксана варила борщ, і кухнею плинув запах лаврового листка. Орися, їй дванадцять, сиділа за столом, водила пальцем по екрану телефона. Звичайний суботній вечір, яких було сто до того і буде ще стільки ж. Та Петро помітив, що донька поглядає на матір якось вичікувально. І мати, помішуючи борщ, киває їй непомітно, ніби змовилися про щось заздалегідь.
– Тату, – почала Орися тим голосом, яким просять новий телефон або дозвіл на ночівлю в подруги.
Петро відсунув газету.
– Ну?
– Там у Олени кішка народила. І одного кошеняти ніхто не бере. Воно кульгає трохи, передня лапка крива. Його хочуть… ну…
Вона не договорила, але й так було зрозуміло. Петро глянув на Оксану. Та посилено мішала борщ, хоча мішати там уже було нічого.
– Ні, – сказав він. Не зло, не різко. Просто сказав.
– Але чому?
– Тому що в нас є Мурчик. Йому сім років, він звик бути один. Притягнете другого – почнуться бійки, мітки, шерсті ще більше. Я проти.
Орися глянула на матір. Оксана вимкнула вогонь під каструлею й сіла біля чоловіка.
– Петрику, кошеняті три місяці. Лапка неправильно зросла. Якщо не заберуть, Олена відвезе до притулку, а звідти таких не беруть.
Петро розумів. Але кивати не став.
– Я проти, – повторив він і підняв газету.
***
Минув тиждень. Орися більше не просила, але за вечерею передавала йому хліб мовчки. А Оксана перестала питати, як день на роботі. Петро відчував це, як відчувають протяг: наче вікна зачинені, а тягне.
У п’ятницю Орися прийшла зі школи з червоними очима. Рюкзак кинула біля дверей, пішла до своєї кімнати. Оксана зайшла до доньки, за хвилин десять вийшла.
– Що? – спитав Петро.
– Олена сказала, кошеня завтра вранці відвезуть. Знайшовся притулок на околиці, але Орися бачила фотографії звідти. Клітки маленькі, десь двісті котів, запах…
Оксана не тиснула. Вона просто розповіла й пішла мити посуд.
Петро залишився сам у коридорі. З кімнати Орисі не доносилося жодного звуку, що було гірше плачу.
Уранці Петро встав раніше за всіх. Так рано він підводився тільки на риболовлю, а сезон іще не почався. На кухні горіла лампа над плитою, за вікном сіріло. Він натягнув куртку, взяв ключі від машини й вийшов.
Адресу Олени він знайшов у телефоні Орисі напередодні, поки донька спала. Записав на клаптику паперу, сунув у кишеню куртки.
Біля під’їзду Олени він припаркувався й набрав номер.
– Алло? – голос заспаний, незадоволений.
– Це Петро, батько Орисі. Кошеня ще у вас?
Пауза.
– Так… Так, ще. Об одинадцятій приїдуть із притулку.
– Не треба. Я заберу. Зараз піднімусь.
Він повісив слухавку й посидів хвилину в машині.
Олена відчинила в халаті, мовчки простягнула коробку з-під взуття. Усередині на старому рушнику сиділо кошеня. Сіре, смугасте, худорляве. Передня лапка стирчала трохи вбік, ніби зібрана поспіхом. Очі жовті, перелякані.
– Воно тихе, – сказала Олена. – Майже не нявкає. Їсть усе. До лотка привчене.
Петро кивнув, узяв коробку й поніс до машини.
Він повернувся додому, коли всі ще спали. Поставив коробку на підлогу в передпокої, зняв куртку. Кошеня всередині не видавало жодного звуку. Петро зазирнув: звірятко забилося в куток і дивилося на нього знизу, не кліпаючи.
– Ну й що мені з тобою робити? – тихо сказав Петро.
Кошеня підняло криву лапку, ніби хотіло дістати його за палець, але не дотяглося. Петро зітхнув. Пішов на кухню, налив у блюдце молока. Потім згадав, що маленьким не можна молока, вилив, дістав із холодильника варену курку, дрібно порізав.
Коли він повернувся в передпокій із блюдцем, Мурчик уже сидів біля коробки. Дивився всередину. Хвіст не смикався, спина не вигиналася.
Кошеня вибралося з коробки, кульгаючи, дійшло до блюдця й почало їсти. Мурчик фиркнув і пішов на своє крісло. Ні бійки, ні шипіння.
Орися знайшла кошеня першою. Петро почув із спальні приглушений скрик, потім швидкі кроки, і донька влетіла до них із кошеням на руках.
– Мамо! Мамо, звідки?!
Оксана сіла на ліжку, спросоння мружачись. Подивилася на кошеня, потім на Петра. Той лежав, закинувши руки за голову, і старанно роздивлявся стелю.
– Тату? – Орися повернулася до нього. Голос тремтів. – Це ти?
– Кричатимете – поверну назад, – буркнув Петро, не відриваючи очей від стелі.
Орися сіла на край ліжка й заплакала. Не так, як у школі плачуть від образи, а інакше, коли не можеш пояснити. Кошеня в її руках завмерло, притиснувшись до светра.
Оксана нічого не сказала. Поклала долоню Петрові на руку й стиснула. Швидко, коротко. Потім встала й пішла на кухню ставити чайник.
Кошеня назвали Кузя. Орися хотіла Графом, але Петро сказав: який граф, воно з коробки, буде Кузя. І Кузя прижився, ніби завжди тут жив. Мурчик перший тиждень обходив його стороною, на другий почав терпіти, а до кінця місяця вони спали на одному кріслі. Мурчик рудий, поважний, а Кузя сірий, із стирчущою лапкою, уткнутий йому в бік.
Петро дивився на них вечорами й мовчав. Оксана якось спитала:
– Ти ж був проти. Що змінилося?
Він помовчав, почухав Кузю за вухом. Той замуркотів і прикрив очі.
– Орися плакала. А я через стінку все чув. І подумав: я ось лагоджу все довкола, а тут лагодити нема чого – просто взяти й привезти. Простіше не буває. А я впирався через що? Через шерсть?
Оксана усміхнулася й нічого не додала.
За пів року Кузя виріс, лапка була кривою, але він носився квартирою як навіжений, збиваючи капці й заскакуючи на шафу. Мурчик тільки проводжав його поглядом.
А Петро іноді ловив себе на тому, що ввечері на дивані в нього на колінах лежить Мурчик, на плечі спить Кузя, по телевізору йде футбол, і він не чує рахунку, бо боїться поворухнутися.
І це, мабуть, було краще за будь-який рахунок.
