Скандал у селі через сестру
«Як ти могла їх за двері виставити? Це ж твоя рідна тітка Ольга й двоюрідна сестра Мар’яна! Їм і так важко, Мар’яна розлучилась, сама сина виховує!» — кричала мати, Ганна Іванівна, майже з плачем у голосі. А тепер ще й по селу пішли чутки, що я, Оксана, безсердечна, вигнала рідню на вулицю. Сусіди пошепки перемовляються, знайомі коситься, а мені вже аж нудно від усього цього. Та я ж не чудовисько, у мене були причини їх попросити піти! Та хто мене почує, коли в селі простіше засуджувати, ніж розібратися? Втомилася виправдовуватися, але мовчати більше не можу — треба розповісти, як усе було.
Почалося це місяць тому, коли тітка Ольга й Мар’яна з її сином Данилом приїхали до нас у гості. Мар’яна нещодавно розлучилася з чоловіком, який, за її словами, був «не подарунок». Залишилася вона сама з п’ятирічним Данилом, без роботи й без житла — їхню хату забрав колишній. Тітка Ольга, її мати, теж вирішила переїхати з міста в село, бо «у квартирі їй тісно». Вони подзвонили мені й попросилися пожити у нас, поки не знайдуть, де оселитися. Я, звісно, не відмовила — рідня ж. Ми з чоловіком живемо у просторій хаті, у нас двоє своїх дітей, але місце знайдеться. Думала, пару тижнів перебудуть, і все. Як же я помилилася.
З першого дня тітка Ольга почала поводитися так, ніби це її дім. Вона переставляла меблі, бо «так краще світло падає», лізла на кухню, критикувала мої борщі: «Оксанко, ти що, без лаврового листу вариш?» Я терпіла, посміхалася, але всередині вже закипала. Мар’яна, замість шукати роботу чи житло, цілими днями сиділа у телефоні чи скаржилася, як їй важко. Її Данило, звісно, хлопчик гарний, але носився по хаті, як вихор, ламав іграшки наших дітей, а Мар’яна тільки плечима знизувала: «Він же дитина, що з нього взяти?» Я пропонувала їй допомогу — знайти вакансії, посидіти з Данилом, поки вона на співбесідах. Але вона відповідала: «Оксанко, не тисни, мені й так несолодко».
Через два тижні я зрозуміла, що вони не збираються їхати. Тітка Ольга заявила, що хоче залишитися в селі назавжди, і почала натякати, що ми могли б «зробити для них прибудову до хати». Мар’яна підтримала: «Так, Оксанко, вам же хата дісталася від батьків, а ми з Данилом що, на вулиці житимемо?» Я остолбеніла. Тобто я тепер повинна їх утримувати, тому що вони «бідні родичі»? Ми з чоловіком роками працювали, щоб привести цю хату в порядок, ростили дітей, платили кредити. А тепер я повинна ділити свій простір із людьми, які навіть дяки не скажуть?
Я намагалася поговорити з ними по-доброму. Сказала: «Тітко Ольго, Мар’яно, ми раді допомогти, але вам треба шукати своє місце. Ми не можемо жити всі разом вічно». Тітка Ольга схопилася за голову: «Оксанко, ти що, нас на вулицю виганяєш? Я ж твоя тітка!» Мар’яна заплакала, Данило почав хныкати, і я почулася останньою негідницею. Але я знала: якщо не поставлю крапку, вони так і будуть сидіти у нас на шиї. Зрештою я дала їм тиждень, щоб знайти житло, і запропонувала оплатити перший місяць оренди. Але вони образилися й поїхали до знайомих, кинувши мені: «Ти ще пошкодуєш, Оксанко».
І ось тепер село гуде. Мати прийшла до мене в сльозах: «Оксанко, як ти могла? Мар’яна сама, з дитиною, а ти їх вигнала!» Я намагалася пояснити, що не виганяла, а просила взяти відповідальність за своє життя. Але мати тільки хитала головою: «По селу вже слава пішла, що ти рідню не шкодуєш». Сусідки перешіптуються, хтось навіть сказав, що я «собі на голову лихо накликала». А мені боляче до сліз. Я не залізна, я допомагала, як могла! Але чому я повинна жертвувати своєю хатою, своїми нервами, щоб усім було зручно?
Я поговорила з чоловіком, він мене підтримав: «Оксанко, ти права, ми не зобов’язані їх утримувати. Вони дорослі, нехай вирішують свої проблеми». Але навіть його слова не знімають цей тягар. Я почуваюся винуватою, хоча й знаю, що вчинила правильно. Мар’яна могла б знайти роботу — у селі є вакансії, й до міста недалеко. Тітка Ольга могла б повернутися до своєї квартири або хоча б не поводитися як господиня в моїй хаті. Але вони обрали роль жертв, а я тепер — лиходійка.
Іноді я думаю: може, треба було потерпіти? Дати їм ще місяць, допомогти більше? Але потім згадую, як тітка Ольга викидала мої старі вази, бо вони їй «заважали», і як Мар’яна навіть не вибачилася, коли Данило розбив нашу лампу. Ні, я не можу так жити. Моя хата — це мій спокій, моя родина. І я не хочу, щоб вона перетворилася на притулок для всіх, хто не хоче брати життя у свої руки.
Мати каже, що я маю вибачитися, покликати їх назад. Але я не збираюся. НеА потім, коли тітка Ольга нарешті зрозуміла, що ми не збираємося їх утримувати, вона почала розповідати по селу, що це ми їх «обікрали».
