ПРО КОТЛЕТИ
Не знаю, як інші самотні жінки, але до мене всяка нечисть так і лізе. Вчора пізно ввечері, наприклад, лежу на ліжку, зітхаю. Начиталася новин, наїлася котлет, терплю з усіх сил, короче.
Чую з-за шафи хтось почав нитко вити. Голосок тоненький, жалюгідний.
«Клопи, чи що? думаю. У Львові писали, ніби епідемія цих клопів. Невже й до Чернігова добралися? Стомилися, мабуть.»
Через десять хвилин «клопи» втомилися вити й почали шкрябати чимось по підлозі.
«Зараз встану та по макітрі дам», збрехала я.
Не встати мені після тарілки котлет. Не дай Боже, ще й пісяти схочеться доведеться котитися.
«Не треба по макітрі», ввічливо попросили «клопи».
«Розмовні», подумала я крізь котлети. Значить, не клопи. Значить, сусід з глузду зїхав. Хоча з іншого боку хто зараз не зїхав? Гаразд, я. Мені й зїжджати ні з чого, а інші люди страждають.»
Потім «клопи» перестали шкрябати, і у напівтемряві до мене почав підкрадатися хтось кудлатий та довгий. Зір у мене так собі, тому я мружилася і намагалась зрозуміти три речі: чи котлети виявилися ідеальним снодійним, і я вже давно непомітно сплю?
Це три вуха чи три роги? Звідки в нас у підїзді такий високий «неучтенний» сусід? Усіх високих я відразу записую в блокнотик у мене колекція.
«Василь Геннадійович?» спробувала впізнати незнайомця.
«Холодно», відповіла вежа і тут же вдарилася лобом у люстру. «Ойййй!!!»
«А хто?»
«Дід Пихто», захихикав довгач, простягнув до мене довгі-предедовгі чорні лапи й сказав: «Ууууу!»
«Я на Гуляницю теж нігті чорним малювала. У вас гель-лак чи свої?»
«Свої», образився довгач.
«Незручно, мабуть, з такими пазурами в носі ковбаситись.»
«Я не розумію! Тобі що, не страшно?»
Тут він наблизив майже впритул до мене свою страхітливу морду, і виявилося, що у нього три вуха. Два по боках і одне дуже дивне на скроні. Більше схоже на величезну шишку.
«Мені книгу на цьому тижні здавати, а я встигла лише три сторінки написати. Ще й іпотека, і розлучення. Я доросла жінка, вибач. Ти мене птозом там лякай, бриндами.»
«Наші кажуть, що ти й у пять років не верещала. Глеком одного вдарила у нього до сих пір голова в інший бік.»
«А нащо тоді приперся?»
«Затишно в тебе.»
«Це через котлети. Будеш?»
«Буду.»
«Тоді сам сбігай, мені не встати.»
Страхопудливий гість метнувся чорною тінню на кухню, повернувся з чаєм (налив, головне, в мою улюблену чашку!), котлетами та бутербродами. А в пащі затиснув яблуко. Прямо як я, тільки волосся густіше.
«Угощаєш?» простягнув він мені тарілку.
«Що?»
«Запитую будеш? Угощайся, я багато взяв.»
«Із задоволенням, але вже не влізе.»
«А на вигляд така містка жінка, як удав у окулярах.»
«Дякую за комплімент. Лягай поряд.»
Я посунулася, і ми трохи полежали разом. Було добре. Ніч, чавкотіння, запах котлет. Ще щось потрібно для спокою розуму й тіла?
«Може, до сусідки на третій поверх спустишся? Вона старенька, їй багато не треба.»
«Я вчора в неї був. Вона в мене табуреткою запустила.»
«Ось звідки шишка.»
«Ага.»
І ми ще півгодини полежали поруч, зітхаючи кожен про своє.
Попрошуся, мабуть, до них. Здорово, мабуть, так шарпатися по чужих квартирах і жувати дармові котлети. Тільки на голову треба щось міцне. Каструлю, наприклад…
