— Приїжджайте до мене в село з чоловіком! — запросила мати.
— Приїдемо, мамо, обов’язково, — відповіла Віра, приховуючи втому. — Як тільки Оля здасть іспити, всі разом приїдемо. І Андрій теж хоче. Раніше він до своїх їздив, а як батьків не стало — й ногою там не буває.
— Як так? — здивувалася мати. — Адже у нього ж брати, сестри…
— Він не любить про це говорити, — тихо сказала Віра. — На могили їздимо, але на день, без зустрічей з родичами. Андрій допомагав своїм, а коли їх не стало — остовпів від того, що почалося…
— Вірочко, чому ти все на собі тягнеш? — обурилася мати. — Який же це чоловік? Здоровий мужик, а ти його шкодуєш. Саму себе берегти треба! Він у тебе тільки сміття виносить…
— Мамо, ми вже про це говорили. Нічого я не тягну. Кохаємося, і гроші він заробляє.
— Та не в грошах справа! По господарству жодної допомоги!
— А що там допомагати? Квартира маленька. Прийшов — на диван ліг. Робити нічого.
— А іншу коли купите? Дві кімнаті — і все!
— Не знаю, — сумно зітхнула Віра. — Хотіли, гроші збирали, а тепер думаємо…
Оля після школи збиралася в коледж, а через рік — випускний. Віра сумувала за селом. Місто завжди було чужим, скільки там не живи. Вийдеш на вулицю — тільки бабусі на лавочках, шепочуться, кожного обговорюють. У селі теж любительки пліток є, але там повітря рідне.
— Приїжджайте в гості, — наполягала мати.
— Приїдемо, як Оля іспити здасть. Андрій теж поїде. Раніше що літо до своїх їздив, а після смерті батьків перестав. Навіть слухати про них не хоче.
— Ну як так? А ж родичі, могили…
— Не нагадуй йому, мам. Він на могили їздить, але швидко, без зустрічей. Вони всі посварилися.
Андрій був молодшим у родині. Кожну відпустку проводив у селі під Черніговом, допомагав батькам: хату лагодив, комору збудував, батькові інструменти купував. Батьки давали гроші, але він часто додавав свої. Коли їх не стало, брати миттєво розтягли все цінне. Інструменти забрали, мовляв: «Тобі в місті вони не потрібні». З хати зникли речі, які Андрій хотів взяти на пам’ять. Навіть старий сервант спустів.
Залишився лише набір мельхіорових ложок, виделок та ножів — десятки предметів у потемнілій скриньці. Ніхто на них не позаздрив. Андрій привіз їх додому. Віра промовчала — це була пам’ять про його батьків.
— А хата? Її ж ділити треба було, — запитала мати.
— Ні. Племінник із сім’єю вже заїхав. Є заповіт. Андрій приїхав, сперечатися не став, але після цього ледь не до бійки дійшло. Тепер вони в одному селі, як вороги.
— А ложки? Так і лежать чорні?
— Я їх відчистила. Андрій щасливий, як дитина. Каже, такими їх тільки в дитинстві бачив. Хтось подарував батькам, а вони берегли, не вживали…
У материному домі було тихо та затишно. Андрій обійшов подвір’я, прикинув, що треба зробити. Ніхто не ліз із порадами, як його брати, які лише командували, а самі нічого не робили.
— Віра, може, паркан поставимо? Твоя мати не проти? Гроші в нас є, брати в неї не будемо, — спитав Андрій перед сном.
— Запитаю про паркан.
— І з літньою кухнею багато роботи. І ще дещо…
— І на дивані лежати не будеш? — усміхнулася Віра.
— Це не місто. Свій дім — інша справа.
Мати зраділа, що зять узявся за паркан. Вона й не сподівалася на таке, думала — старого вистачить. А коли він почав ремонтувати літню кухню — просто зацвіла від щастя.
— Нащо вам дім купувати? Ось же готовий, недалеко від міста. Мені недовго лишилося, я слабка…
— Мамо, в нас Оля. Працювати треба.
— Оля вже доросла, серйозна. Весь час із книжками. Її й одну не страшно залишити. Місто поруч, їздити можна щодня. Роботу знайдете. Новий фермер добре платить, техніки в нього повно — теплиці, поля…
— Не знаю. Це великий крок.
— Дім у мене просторий, заважати не буду. Мені багато не треба. Окрім тебе, нікого в мене нема. Племінниця тільки за грішми забігає.
— За грішми?
— Грядку прополола, звичайно, не безкоштовно. Я не просила, але заплатила. У дім не пускаю, а вона б рада. Ти ж її знаєш — що погано лежить, те й зникне. Вона запропонувала оформити догляд за мною, щоб їй платили. Та я ще не зовсім безпомічна, і вік не той. Ти ж приїжджаєш. Шкода, Андрій рідко бував. Забираю всі слова про нього. Не поспішайте, подумайте про переїзд.
— Тьотю, звідки в тебе паркан? Ти ж скаржилася, що пенсії не вистачає! Шкода мені грошей за допомогу? — почувся голос племінниці Катрусі.
— Ось і вона, мов навіжений… — зітхнула мати.
— Я сама поговорю, — різко сказала Віра. — Привіт, сестро. Чого ревеш?
— Та це…
— Це! Ми тепер тутВони збудували новий дім поряд, а мельхіоровий набір, блискучий у серванті, нагадував про те, що родинні зв’язки важливіші за всі сварки.
