«Я знаю, як вилікувати вашого сина», — прошепотів хлопчик. Те, що сталося далі, приголомшило професора-лікаря!
Стінки дитячого онкологічного відділення обласної лікарні були розмальовані яскравими малюнками — мультяшні звірята бігали по стінах, а хмаринки на стелі виглядали м’якими й безтурботними. Сонячне світло грало на шторах, наче намагаючись створити ілюзію радості. Але за цією барвистою оболонкою крилася особлива тиша — та, що живе там, де надія — це лише крихітний вогник на вітрі.
Палата 308 не була винятком. Тут панувала своя, майже відчутна тиша — у ній кожен подих ставав молитвою. Біля ліжка стояв лікар Ярослав Шевченко — відомий дитячий онколог, людина, чиї праці врятували десятки життів, чиї виступи шанували на міжнародних конференціях. Але зараз це був просто батько — знеможений, зігнутий горем, з червоними від сліз очима за окулярами.
На ліжку лежав його син Данилко. Вісім років. Без волосся, без кольору в обличчі, без сил. Гострий мієлобластний лейкоз забрав у нього дитинство, а в Ярослава — віру в медицину. Хіміотерапія, експериментальні методи, консультації в клініках Європи — все було спробовано. Ніщо не допомогло. Данилко згасав, а Ярослав залишався безсилим, попри всі свої знання.
Він подивився на монітор: ледве помітна кардіограма, ледь чутний рух грудей… Сльози котилися самі.
У цю тишу раптом вдерся стук у двері. Ярослав обернувся, очікуючи медсестру. Але в проємі стояв хлопчик років десяти — у потертих кросівках, у завеликій футболці. На шиї болтався волонтерський бейджик: «Богдан».
— Чим допомогти? — втомлено спитав лікар, швидко витираючи обличчя.
— Я прийшов до вашого сина, — тихо, але впевнено сказав Богдан.
— Він не приймає гостей, — різко відповів Ярослав.
— Я знаю, як йому допомогти.
Слова пролунали так просто, без пафосу. Ярослав навіть усміхнувся:
— Тобі відомо, як лікувати рак?
— Я багато чого не знаю, — спокійно сказав Богдан. — Але розумію, що йому потрібно.
Усмішка зникла з обличчя лікаря. Він випрямився.
— Послухай, хлопче. Я зробив усе можливе. Консультанти з Києва, Польщі, Німеччини. Ти думаєш, хтось міг пропустити просте рішення?
— Я не пропоную надію, — відповів Богдан. — Я приношу щось справжнє.
— Іди геть, — різко сказав Ярослав, відвертаючись.
Але Богдан не посунувся з місця. Повільно, ніби знав дорогу, він підійшов до ліжка Данилка.
— Що ти робиш?! — скрикнув лікар.
— Він боїться, — прошепотів хлопчик, не відводячи погляду від хлопця. — Не тільки смерті. Він боїться, що ви побачите його таким — слабким.
Ярослав завмер. Серце стиснулося. Богдан обережно взяв Данилка за руку.
— Я теж хворів, — сказав він. — Навіть гірше. Цілий рік не міг говорити. Всі думали, що в мене пошкодження мозку. Але я бачив… щось. Те, що не міг пояснити.
— Що саме ти бачив? — прохрипів Ярослав, схрещуючи руки.
Очі Богдана спалахнули чимось незрозумілим.
— Воно не говорило словами. Воно просто… було. Воно сказало мені повернутися. Що я ще не закінчив. Що я маю допомогти йому.
— Ти жартуєш? — різко кинув Ярослав. — Тобі здається, що моєму синові потрібен не лікар, а казкар?
Богдан не відповів. Він закрив очі, прошепотів щось ледве чутно й доторкнувся до чола Данилка.
Той вперше за довгі дні ледве посунувся. Пальці слабо здригнулися.
— Данилку?! — скрикнув Ярослав, кидаючись до нього.
Повільно, з натугою, хлопчик відкрив очі.
— Тату… — прошепотів він.
Ярослав ледве не впав на коліна. Стулив руку сина.
— Ти мене чуєш?
Данилко кивнув.
— Що тиВін подивився на порожній дверний пройом, де ще хвилину тому стояв Богдан, і зрозумів — іноді дива приходить до тих, хто вже перестав у них вірити.
