Сергій Петрович був старим боягузом. Жив собі та й жив, самотність його не гнітила. Працював, як віл у ярмі. Роботу свою любив. Звик усе робити ідеально, щоб порядок був у всьому. А скільки жінок не зустрічав — ідеальної так і не знайшов. Того року в кінці липня вирішив Сергій відпустку взяти, на південь. Втомився дуже, захотілося трохи втекти від цивілізації. Заліз в інтернет, подав оголошення.
Відгукнулася жінка з двома дітьми, мешканка південного села. До моря пішки хвилин 20, зате місце далеко від курортів та міст, окрема кімната, а за його продукти — готуватимуть безкоштовно домашнього. От і спокусився. Дістався без пригод, навігатор не підвів. Будинок старий, але чистий, кімната затишна, а господиня — доброзичлива. По подвір’ю бігав маленький песик, той-тер’єр. У саду спіли фрукти, а діти, хлопчик і дівчинка, років 9-10, по господарству метушились. Господиня Сергію не докучала, питала, що приготувати, щедро частувала суничками, усміхалася мило.
Сергій цілими днями на морі проводив — плавав, лазив по скелях, фотографував і листувався зі старим другом у ВК. Іноді замислювався: звідки у 50-річної жінки такі малі діти? Замислювався, замислювався, та й спитав:
— Ганно Олександрівно, це ваші онуки?
— Ні, — відповіла Ганна, — мій син і дочка, просто пізні. Сім’я не склалася, заміж не виходила, то вирішила хоч діточок народити. Та й не така вже я стара, мені ж 48.
Поки розмовляли, придивився Сергій до господині — приємна, м’яка, усміхнена. Ім’я йому подобалося. Ганна, Ганнуся. Маму його так звали. А пахло від неї суницями та вершковим маслом. Молоде виноградне вино було смачним, вечори — трохи прохолодними, а небо — зоряним. Обоє не кривлялись, ну що вже, дорослі. Днем поводились звичайно, а вночі Сергій тихенько пробирався до господині, до Ганнусі. А потім повз назад до своєї кімнати. Діточок же будити не можна.
Маленький песик навіть не гавкав на Сергія, лише хитренько подивлявся, ніби розумів. Гарний песик, економний. З’їдав пару ложок, але двір охороняв сумлінно. Клавою його звали. І почала Клава ходити з Сергієм на море, навіть плавала. Потім вилазила, відтрушувалась, висихала на сонечку і бігла додому раніше за нього. А він — слідом.
Та одного разу Клава не прийшла. Сергій пішов її шукати: кликав, кричав, написав з десяток оголошень, розклеював. Куди зник пес? Не зрозуміло. Стара сусідка сказала, що, може, приїжджі вкрали — ті, що живуть у іншому кінці села. Сергій пішов туди. Дійшов, а йому відповіли: вони поїхали, з маленьким песиком, годину тому — у бік траси.
Сергій повернувся, сів у машину і погнався. Наздогнав через 80 кілометрів і перегородив дорогу. З джипа вийшли дві дівчини — молоді, нахабні.
— Гей, забирайте машину! Їздити не вмієте? Зараз поліцію викличемо!
— Викликайте, — відповів Сергій, — тільки спочатку поверніть собаку.
— Та прямо, роззявив рота! — зареготала та, що вища. — Вона бездомна, ми її рятуємо.
— Вона не бездомна, — сказав Сергій. — У неї є сім’я. Не ваша це собака.
— Та йди ти геть! — заверещала друга. — Якщо не забереш машину — скла поб’ємо!
Сергій обійшов їх і кликнув: «Клава! Клавка!» Песик загавкав і заметушився по сидіннях, намагався пролізти у відчинене вікно. Дівчата хапали Сергія за руки, лаялися матом і намагались битися. Він не знав, що робити — справді, жінок бити не можна.
Виручив патрульний — товстий, спітнілий, що кряхтів, періодично затуляючи вуха від криків дівчат.
— Тихо всі! До кого собака піде — тому й буде. Документів на неї ні в кого немає.
— Цуценятко, любий! — заметушились дівчата, дістаючи ковбасу. — Іди до нас, у машинку йди!
— Поїхали, Клаво, додому, — сказав Сергій.
Патрульний поставив пса на землю. Клава кинулася до Сергія, виляючи хвостом і голосно гавкаючи.
— Ну от, здається, вирішили, — засахів поліцейський.
— Ні, собака наша! — закричали дівчата. — Не маєте права її забирати! Ми вашому начальству скаргу подамо! Ми її від самогубства врятували!
Патрульний почервонів.
— Ось що, рятівниці. Або по-доброму їдете, або зараз перевірю страховку, вогнегасник, знак «Стоп», аптечку. І всі таблетки в ній перерахуПатрульний дивився, як Сергій від’їжджає з Клавою на руках, і подумав, що іноді щастя приходить у найнесподіваніший момент.
