Самотність мене переслідувала все життя, поки я не зустрів Марину. Вона допомогламені полюбити себе та своє життя. Її діти стали мені рідними.Я більше ніколи не буду одиноким!

Все моє життя проходить в самотності. Пам’ятаю, коли я був маленьким хлопчиком, в мене ще було кілька друзів, потім ми переїхали до іншого міста, і я залишився сам. Батькам було не до мене, вони з собою то впоратись не могли. Постійно сварились, інколи навіть тато на маму руку підіймати. Весь цей час я стояв поряд, та тихенько на них дивився. Згодом вони розлучились. Я залишився з мамою. По відчуттях, в моєму життя нічого не змінилось. Тільки у квартирі тихіше стало. Мама працювала, а у вихідні намагалась налагодити своє життя з чоловіками. З однієї сторони я її розумію, а з іншої ні. Навіщо вона мене народжувала, якщо зовсім не хотіла приділяти часу. По факту, я був для неї не потрібний. Так само як й батьку.

В школі в мене не було друзів. Я ріс замкнутою дитиною. Навіть шкільні психологи до мене підходили. Я проходив курси лікування, проте результату немає. Виріс я так само самотнім. Жодного разу не ходив на побачення з дівчатами. Тільки споглядав на місцевих красунь, боячись підійти познайомитись. Весь свій час приділяв вивченню нового. Це мені допомогло побудувати гарну кар’єру. Але це все. Мені завжди так хотілось мати дружину та маленьких діток. Яких я буду любити, та берегти від такого дитинства, як мав сам.

Зі своїми батьками я не спілкуюсь, вони забули про моє існування відразу, як я переступив поріг вісімнадцяти років. А я й не був проти. Знову повторюсь, їхня присутність в моєму житті нічим не відрізняється їхньою відсутністю.

Нещодавно я сильно захворів. Хвороба забрала всі мої сили, я навіть ходити не міг. Добре, що я швидко зрозумів, що сам не вилікуюсь, та пішов до лікарні. Того ж дня мене положили на стаціонар. Я домовився за окрему палату. За мною доглядала одна медсестра. Вона була десь мого віку. Мовчазна та добра. Кожну годину перевіряла, чи зі мною все добре, приносила мені вкрадені зі столової булочки з маком та теплий кисіль. Я ніколи ще не почувався так добре, не дивлячись на хворобу. Вперше про мене хтось так піклувався.

За день до моєї виписки, я наважився з нею поговорити. Страх втратити її переміг над моєю сором’язливістю. Вирішив запросити на каву, коли вона матиме вихідний. Жінка погодилась. Так щиро мені посміхнулась. Здається, тоді я й закохався в неї по самі вуха.

Ми зустрілись, як й домовлялися. Мені було страшно. Серце колотилось, руки трусились, а думки плутались. Що казати, що робити? Весь день ми провели разом. Було так легко та радісно. Марина виховувала одна двоє дітей. Сину десять, а дочці сім. Чоловіка кинула, бо був п’яницею. Виносив все з дому. Як вона сказала “баба з воза, коняці легше” та голосно засміялась. Після розлучення нікого так й не знайшла. Вирішила, що краще буд=ти самій, аніж з ким не будь. Сподіваюсь, вона не вважає мене “ким не будь”. Деякий час ми ходили на побачення. Жінка відкрила в мені ту сторону, про яку я навіть уявлення не мав. Життя заграло новими фарбами. Від того тихого та самотнього чоловіка не залишилось й сліду.

На 8 Березня я вирішив зробити їй пропозицію. Я кохав її, та хотів кричати про це на весь світ. З її дітьми також дуже гарно ладив. Мені навіть здавалась, що це мої рідні діти. Полюбив їх не менше Марини. В мене нарешті з’явилась родина, я більше ніколи не буду самотнім та нікому не потрібним.

Оцініть статтю
Джерело
Самотність мене переслідувала все життя, поки я не зустрів Марину. Вона допомогламені полюбити себе та своє життя. Її діти стали мені рідними.Я більше ніколи не буду одиноким!