Лютневим ранком Оксана стояла біля вікна, дивлячись на мокрий асфальт, що проступав крізь залишки снігу. Погода була сирою, тихою, і ця тиша давила. Її погляд ковзнув двором, дитячим майданчиком, де колись вона проводжала сина до армії, доньку — до школи. Тепер це були чужі діти, чужі родини, навіть чужі життя.
— Мабуть, ось вона — моя старость, — прошепотіла Оксана. — Тиха, самотня, несподівана.
Великий обідній стіл у вітальні стояв пустим. Той самий, за яким вони з Ігорем мріяли по вихідних няньчити онуків, варити борщі, збирати рідних. Але Ігор пішов занадто рано. А онуки… Вони є, але живуть далеко.
Марічка, донька, давно вилетіла за кордон — там робота, перспективи, нове життя. Маму не звала. А Андрійко, молодший, живе в місті, але в іншому кінці — у престижному районі. Заїжджає. Інколи. Раз на місяць. У вихідні забирає на годинку — чаю попити, з дітьми побалакати. У його близнюки — Ярик і Даринка, вже в перший клас пішли.
Серце Оксани боліло не від старості, а від порожнечі. Вона взяла старий альбом. Весільне фото: Ігор — молодий, у білій сорочці, з гітарою в руках. Ох, як він співав… Як вона його кохала. Як усе тоді було інакше — живо, яскраво, насичено.
Різкий звук сповіщення вирвав її зі спогадів. Соцмережа. Повідомлення від Галки, шкільної подруги:
«Оксанко, привіт! Святкую ювілей, збираємо клас. Приходь обов’язково!»
Оксана сумнівалася. Що розповідати? Дім, пенсія, рідкі дзвінки від дітей. Та все ж пішла. Таки ювілей. Вечір. Привід.
Семеро однокласників. Тепло, весело. Галя, та сама Галка, метушиться з закусками, тостами, спогадами. Оксана допомагає, усміхається. Згадують похід у ліс, багаття, шкільні витівки. І раптом — дзвінок у двері.
— О, Валерко! Прийшов! — скрикнула Галя й кинулася відчиняти.
У кімнату увійшов чоловік — стрункий, з благородною сивиною, вусами, впевненою ходою. Він привітався, потиснув руки чоловікам і, усміхнувшись, звернувся до Оксани:
— Привіт, Оксанко! Скільки літ, скільки зим!
Вона дивилася у нерозумінні. Не пізнала. А через мить — осяяння.
— Та це ж я, Валерко! Ми ж з першого по п’ятий клас за однією партою сиділи.
Оксана засміялася. Згадала. Дрібний, жвавий бешкетник, з яким батько просив не садити. А потім — так і просиділи пліч-о-пліч усі п’ять років. Тепер він був зовсім іншим. Спокійний, цікавий, з якоюсь внутрішньою теплотою.
Вони балакали весь вечір. Він розповів, що жив у іншому місті, викладав, потім розлучився — дружина пішла до іншого. Син дорослий, лишився там. А він — ось, повернувся додому. Засумував.
Коли гості почали розходитися, Галя з хитромудрою посмішкою запропонувала:
— Оксанко, лишись у мене, допоможи посуд позбирати.
— Ой, ні. Піду додому. Поруч же.
— Я проводжу, — раптом запропонував Валентин.
І вони пішли. Оксана взяла його під руку, і йшли вони лютневим вечором, під легкими сніжинками, освітленими ліхтарями.
— Зима цього року тепла, — сказав він.
— Так, справді, — відповіла вона, посміхаючись.
— Я думав, тут холодно. А тут тепло. Знаєш чому?
— Чому?
— Бо поруч ти.
Вони дійшли до її дому. Стояли біля під’їзду, говорили, сміялися. Було так легко, так незвично світло на душі. Ніби в молодості.
Коли вона зайшла в квартиру, телефон знову запищав.
«Підемо завтра в кіно, Оксанко?»
Оксана подивилася на екран, притиснула телефон до грудей і усміхнулася.
Самотності більше не було місця в її житті.
